Читати книгу - "Перли і свині"

він таки може вирватися на свободу, і план, який виник під прямовисним сонцем, прямо скрутив його анус і мошонку. Чоловік в одязі розвідника йшов швидко, але не настільки, щоб сп’янілий від чистого повітря і пива Абрахам Лі не встигав за ним. Від нього тхнуло парфумами, милом і дорогим тютюном. І він знову заговорив. Зараз відверто: про алмази, про велику політику і мрію команданте Че.

– На хрєна мені твій Че, – сказав чоловік і зупинився. – Ти мені подобався більше, коли говорив про алмази.

Над ними плив ясний полудень; когось посадили на загостреного кілка, когось там розпинали на дибі; комусь просто вибивали зуби, а Абрахам Лі переселився у шикарний – у його становищі – готель. І вночі до нього прийшли, коли він опрацьовував служника з вибитими передніми зубами. Засвітилося яскраве світло, він зіщулився, як шкодливий кіт, а хлопчик шугонув за шафу. Коли все трохи прояснилося, розвиднілося, то він побачив коменданта з віспяним обличчям роздягненим до пояса, – широкоплечого, з тотемними значками на тілі, а між лопатками він носив піхви з широким, виклепаним із авіаційної арматури ножем. Він похитав головою, але байдужість, ця мельхіорова твариняча байдужість в очах, котру він зустрічав у проституток – чоловіків і лесбіянок, довели все протиріччя світу. Він повільно, як уві сні, натягнув штани, подивився на двох голих, в одних пов’язках, охоронців, на хитрий, мимовільний оскал безіменного коменданта. Комендант різко, невловимо пройшов кімнату, розпанахав горлянку двом охоронникам так швидко, як це лише можна уявити, потім за патли витягнув хлопця, що верещав, як серливий кіт, і одним махом спробував йому відтяти голову, але малий викрутився, і широке лезо відрізало вухо та глибоко увійшло в передпліччя. Малий заверещав. Абрахам Лі взяв зі стола кухонний ніж і розпанахав йому горлянку, але зробив він це досить невміло, тому лише поранив хлопця. Малий поповз навкарачки, харкаючи кров’ю. Абрахам Лі спробував його наздогнати. Комендант зупинив його порухом. І розітнуте до половини тіло за кілька хвилин перестало смикатися на підлозі.

– У нас мало часу, – сказав комендант. – Їдемо. На нас чекають.

Найменше Абрахам Лі бажав, щоб на нього хтось чекав, але життя переконало його у його студентській наївності: на них чекав совєтський «уазик» з двома кубинцями. І вони поїхали у ніч. Щодо Абрахама Лі, то йому, напевне, закортіло повернутися, коли він побачив із собою поруч двох смердючих кубинських солдатів. Але комендант стиснув його плече і сказав:

– Називай мене Боб. Не більше і не менше. Запитаєш більше – я тебе уб’ю.

На ранок вони в’їхали у савану. Просіка у джунглях закінчилася, і вони поїхали ще в холодному сонці під виття гієн, несамовиті крики всього тваринного світу. Для білого чоловіка все одно, що за ним гнався весь зоопарк. Потім у них не стало води: хтось із кубинців пробив ненароком баклагу. Але до цього часу савана закінчилася і на горизонті почали з’являтися міражі поселень, котрі комендант наказував оминати, називаючи їх із шипінням «людоїдами». І всі розуміли, що то були далеко не міражі. Нарешті вони зупинилися біля села з кількома хатами, де повільно ходили зовсім голі люди – дивовижно красиві, з повільними рухами і витонченими обличчями. У них були гвинтівки та списи. Боб наказав усім лишатися, але кубинці не послухалися. Боб нічого не сказав, пішов своєю упертою ходою між глиняними хижами, прихопивши військового рюкзака. Невдовзі він повернувся, несучи щось у рюкзаку, але кубинці не з’явилися. Мовчки Боб віддав рюкзак Абрахаму Лі, а сам пішов назад. Абрахам Лі зрозумів, що той вернувся за водою. Коли він спробував заглянути до рюкзака, то почув легке шарудіння, а потім солодкий дух, що завжди йде від дому, де знаходяться маленькі діти.

За дорогу Абрахам Лі встигнув прив’язатися до маленької дівчинки, що не плакала, не гидила, а лише дивилася на них теплими карими очима із золотавою чайною поволокою. Боб не сказав, як її звати, – він взагалі намагався не говорити, не випускати з рук керма, і коли вони вкотилися в широке передмістя, прямо в сизу смердоту проституток, котрих аж кишіло, п’яниць, які тинялися до самого рання, щоб потім упасти під ліхтарями, біля бака зі сміттям, – Абрахам Лі почув знайому небезпеку. Боб зупинив машину і сказав:

– Здається, тут.

Абрахам Лі почав щось пригадувати, але Боб згріб його за плечі і витягнув на теплий брук поселення. Так, це було невідоме поселення, де він, Амбруозі Сінонга, сховав алмази. Але, на великий свій жах, нинішній Абрахам Лі не пам’ятав цього місця. Про дитину ніхто нічого не сказав. Але несподівано Абрахам Лі повернувся з півдороги, наче розуміючи, наче зробивши дорогу в часі, що ця маленька, майже безголоса дівчинка врятує і змінить його життя. Несподівано, вірніше насторожено й очікувано, його очі потепліли. Принаймні він нічого не сказав, хоча напевне не довіряв своєму напарникові, та ще й гомосексуалістові, хоча сам невідомо, до якої орієнтації належав і, швидше, був байдужим до законів статі. Він навіть допоміг Абрахаму Лі завантажити на спину дівчинку, що теплим клубочком ворушилася у військовому мішку. І так вони рушили тихими вулицями містечка, не позначеного на жодній карті світу. Боб привів його в саманну хижу, коли аметистовий захід тлів у вікні. Там було двоє жінок, гарних і високих, швидше жовтих, ніж чорних. Одною Боб скористався прямо перед своїм невільним чи вільним супутником – жадібно, наполовину спустивши просмальцьовані штани, а потім відвів у куток і щось сказав, не натягаючи навіть штанів. Та засміялася диким, гортанним, протяжним сміхом, і Абрахаму Лі стало ніяково, як у приходській школі, і він сказав собі, що коли доля допоможе йому вибратися, він обов’язково позбудеться цього йолопа і цього дріб’язкового кубинського садиста. Потім їм накрили вечерю. Тут йому довелося здивуватися: смажені і парові котлети, українські борщі (тоді він їх не знав), червона і чорна ікра, по-китайському зготовані слимаки, гриби у маринаді з мадери, поросячі ніжки з бататом, смажене мавпяче м’ясо і бананова горілка, від якої Амбруозі Сінонгу, а нині Абрахама Лі, котрий виріс у цивілізації білих,