Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

Пам’ять повертає її далеко назад, у ті часи, коли їй було 11 років і вона вийшла на сцену у своїй першій шкільній виставі; це було в Чикаго, де минуло її дитинство й де вона навчалася в одному з двох найдорожчих коледжів того регіону. Проте її бажання перемогти народилося не з одностайних оплесків тамтешньої публіки, що складалася з батьків, матерів, інших родичів та вчителів.

Радше навпаки: вона грала божевільного Капелюшника, з яким Аліса зустрічається в Країні Дивовиж. Вона перемогла на конкурсі, в якому брали участь багато інших хлопців і дівчат, бо та роль вважалася однією з найголовніших у п’єсі.

Першою фразою, яку вона мала промовити, були такі слова: «Тобі треба постригти волосся».

На цю репліку Аліса мала відповісти: «Це показує, що ви не дуже чемно зустрічаєте гостей».

Коли настала довгосподівана мить, Габріела так розхвилювалася, що забула багаторазово відрепетируваний та повторений текст і сказала: «Тобі треба відростити волосся». Дівчина, яка грала Алісу, відповіла їй тією самою фразою про нечемність, і публіка нічого не помітила. Габріела, проте, завважила свою помилку.

І втратила дар мови. А що божевільний Капелюшник був персонажем, необхідним для подальшого розгортання подій у виставі, а діти не звикли імпровізувати на сцені (хоча чудово вміють це робити в житті реальному), то ніхто не знав, що робити — аж поки, після того як актори кілька хвилин безпорадно перезиралися між собою, одна з учительок не заплескала в долоні, оголосила антракт і звеліла, щоб усі покинули сцену.

Габріела не лише покинула сцену, а й, плачучи, втекла зі школи. Наступного дня вона довідалася, що сцену з божевільним Капелюшником викинули з п’єси й виставу поновили з того місця, де починається гра в крикет із Королевою. І хоч учителька сказала, що це не має найменшого значення, бо в історії про пригоди Аліси в Країні Дивовиж і так усе поставлено з ніг на голову, на перерві всі хлопці та дівчата об’єдналися й добряче налупцювали Габріелу.

Бувало, що лупцювали її й раніше, проте вона навчилася боронити себе з не меншою завзятістю, аніж тоді, коли й сама нападала на слабших дівчат, а таке відбувалося щонайменше один раз на тиждень. Але того разу вона мовчки терпіла биття, не сказавши жодного слова й не проливши жодної сльози. Її поведінка так здивувала нападників, що вони дуже скоро дали їй спокій, адже їм було цікаво, щоб вона кричала й плакала від болю, а що їй, здавалося, було байдужісінько, б’ють вони її чи не б’ють, то вони відразу втратили до неї інтерес. Проте в ті хвилини, після кожного удару, який вона одержувала, Габріела думала: «Я стану великою актрисою. І всім вам, усім до одного, колись стане соромно за те, що ви сьогодні так повелися зі мною».

Хто каже, що діти неспроможні зрозуміти, чого вони хочуть від життя?

Дорослі.

А коли ми виростаємо, то віримо, що саме вони наймудріші, що саме їм притаманна найбільша у світі розважливість. Багато дітей опинялися в такому самому становищі, коли їм доводилося грати на сцені божевільного Капелюшника, Сплячу Красуню, Аладдина або Алісу, — і в ту мить вони вирішували назавжди покинути світло рампи й відмовитися від оплесків публіки. Проте Габріела, яка до одинадцятирічного віку не програла жодної битви, була найрозумнішою, найгарнішою й одержувала найкращі у класі оцінки, десь у глибині своєї підсвідомості зрозуміла: «Якщо я змирюся тепер, я пропала».

Бо одне діло було дістати хлости від односумів — вона й сама могла відлупцювати кого завгодно. І зовсім інше — змиритися з поразкою на все подальше життя. Бо всі ми дуже добре знаємо: те, що починається із забутої репліки на сцені театру, із невміння танцювати так само добре, як інші, глузувань із приводу твоїх занадто тонких ніг або завеликої голови — а з цим зустрічається кожна дитина, — може привести до двох радикально протилежних наслідків.

Одні діти — а таких завжди менше — вирішують помститися кривдникам і обіцяють собі, що стануть найкращими в тій справі, в якій усі вважають їх цілковитими нездарами.

«Одного дня ви ще мені позаздрите», — думають вони.

Проте більшість вважають, що досягли своєї крайньої межі й далі їх чекають одні невдачі. Вони виростають невпевненими в собі, надто слухняними (хоч завжди мріють про той день, коли стануть нарешті вільними і їм буде дозволено робити все, що їм заманеться), вони одружуються тільки для того, щоб ніхто не казав, ніби вони такі негарні, що й знайти собі пару не зможуть (хоч у глибині душі і надалі вважають себе вкрай негарними), народжують дітей, щоб ніхто не казав, ніби вони на це неспроможні (хоч і справді хочуть мати дітей), добре вдягаються, щоб ніхто не казав, ніби вони вдягаються погано (хоч і знають, що про них так все одно казатимуть, незалежно від того, як вони вдягатимуться).

Про епізод із п’єсою всі в школі забули вже через тиждень. Але Габріела твердо постановила, що настане день, коли вона приїде до цієї самої школи як актриса, знаменита в усьому світі, із секретарями, особистою охороною, фотографами та легіоном фанів. Вона зіграє в благодійній виставі на користь дітей-сиріт у тій же таки «Алісі в Країні Дивовиж», це стане сенсацією, і друзі її дитинства скажуть: «А ми ж колись грали з нею на одній сцені!»

Мати хотіла, щоб дочка вивчилася на інженера-хіміка; тож коли вона закінчила школу, батьки віддали її навчатися до Іллінойського технологічного інституту. Вдень вона вивчала структуру протеїнів та бензолу, а ввечері зустрічалася з Ібсеном, Ковардом та Шекспіром на театральних курсах, навчання на яких оплачувала