Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Побратимська дружба з Томом Мастерсоном була корисною для нього; більше для нього, ніж для Тома, симпатичного юнака з ненаситним бажанням стати письменником-новелістом.

Вони знайшли один одного на ланчі для першокурсників в клубі "Дельта Омега", коли претендували на вступ туди, і негайно ж вирішили оселитися в одній кімнаті. Молодий Мастерсон, хай як жадав емансипувати себе від обмежень незвичайно строгої родини, мав щось від ідеаліста, відкривши для Боббі цілком новий світ; і той, спершу вислуховуючи свого приятеля, тому що симпатизував йому, а згодом, тому що йому припали до душі його слова, навчився у свого юного наставника любови до класичної літератури, яку спершу зневажав.

Але Мастерсон, якого ніколи не водили на коктейлі, не скористав надто багато з запізнілих рекомендацій, які діставав на замін грецької та римської мітології. Йому досить було почати – попри час, місце та обставини – щоб пити далі без угаву аж до непритомности. Боббі, ще досить тверезий, якимось чином доводив його додому і клав у ліжко зі справжньою материнською турботою. Очевидно, йому ніколи не спадало на думку, що він наражає на небезпеку майбутнє свого приятеля.

– Бідний старий Томмі, – говорив він, розшнуровуючи черевики. – Боюся, ти ніколи не навчишся пити, як джентльмен!

Не був вплив Мерріка надто великим благословенням і для клубу "Дельта Омега", куди вони з Томом вступили на другому курсі. Якби не такий приємний, він був би менш небезпечний. Його чарівна невідпорність стала фатальною для добрих намірів багатьох молодиків, які щиро прагли лишатися тверезими і наполегливо працювати.

Навіть старшокурсники – які зазвичай зневажали підліткове товариство – скориставшись його щедрою гостинністю, яку доти приймали вельми неохоче, вже незабаром, зазвичай пізно в п’ятницю, неслися дорогою у великому туристичному автомобілі Боббі, взявши курс на оселю його батька на озері Сагінак.

І поблажливий старий, повіривши, що вони краще повеселяться, залишившись самі в домі – а також не бажаючи терпіти їхнього галасу – мусів їхати до міста і шукати пристановища в Колумбійському клубі. Сусіди зазвичай протестували, але старий Ніколас завжди нагадував їм – коли вони скаржилися на п’яних демонів, за чию поведінку він, очевидно, мав відповідати, що їздили, як шибайголови, з відкритими глушниками і верескливими сиренами в будь-яку пору ночі – що хлопці лишаються хлопцями. Коли вони розбивали щось, він платив.

Не так вже й рідко суботні гості Боббі поверталися до Анн-Арбор у понеділок вранці без шеляга за душею; і носили шкарпетки тільки з дозволу господаря, чиєю власністю вони стали після цілоденного покеру в неділю. Як же часто вони присягали собі: "Це вже востаннє!", але опиратися лукавій усмішці Боббі було годі.

Ба більше, їжа та вигоди в сільському палаці старого Ніколаса були великою спокусою проти майже голодного братського пайка і незручностей людного будинку, де ні про що не замислювалися і ні на що не звертали уваги, крім майбутньої сплати за іпотеку.

Певний час Боббі чулося глухе шамрання розмови майже за самою перегородкою. Воно почало дратувати його. Якийсь дурний осел розводився про свою доморослу філософію.

– Усі тут згадують Провидіння… Хе, Провидіння… послухайте-но мене! Візьмімо саме цей випадок, наприклад!.. Відомий чоловік, такий знавець свого фаху, що люди приїжджали до нього за тисячі миль по допомогу, якої, окрім нього, ніхто не міг надати!.. Подивіться хоча б на мене!..

Боббі гаркнув і пробурмотів: "Авжеж!.. Подивитися на тебе… Досить було тебе послухати!"

– Подивіться на мене! Я приїхав сюди з Айови; і пощастило ж мені, що приїхав саме вчасно… Ця операція була останньою в його житті, як мені сказали! І йому таки могли врятувати життя, якби той респіратор, чи що, не понесли до того п’яного парубійка, не знаю, як його там, з багатим дідусиком! Яке право він має жити взагалі… тепер я хочу спитати вас?

Мабуть, ураз зблідле обличчя Боббі привернуло увагу сестри, що сиділа за столиком біля дверей. Вона хутко пішла до нього через усю кімнату і запитала, чи йому нічого не треба. Боббі ковтнув слину пересохлим горлом, спробував напустити вдячну усмішку і відповів кволо:

– Мабуть, мені треба повернутися… краще почуваюся в ліжку… ще добре не одужав. Чи не могли би сказати їм?

Його вивозили з солярію так поспішно, що пацієнти почали озиратися. Хто цей молодик? Хтось запитував, инші відповідали. Чоловік, що розказував про недовідомі дороги Провидіння, сильно побивався… "Хотів би я, і щоб він це знав", – примовляв він.

Коли медсестра Боббі вийшла в коридор, поклавши його в ліжко, інтерн, що ішов поруч, зауважив:

– Отже, йому про все відомо.

– Але ж він все одно колись би дізнався, чи не так?

– Звісно, але він досить непоганий хлопець… То був мерзенний спосіб – так піднести це йому!

– А вам що до того? – відрізала міс Бейтс.

Годинами Боббі Меррік лежав із заплющеними очима, нерухомий, але не уві сні. Спершу, на нього найшло палке обурення. Хто дав владу цим бовдурам з Айови, чи там звідки, ухвалювати вирок, хто має право на життя? Який же обмежений розум треба мати, дорікаючи йому врятованим життям, навіть якщо й можливо довести, що доктора Гадсона могли би спасти, якби під руками був кисневий апарат? То не його вина. Він не позичав тієї клятої штуки! І не просив рятувати його життя такою ціною чи взагалі!