Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сергій, Антон, Сашко й Оленка закивали головами й помчали до кольорових корпусів табору «Лазурового».
Вожата щось прокричала їм навздогін і пішла далі. Коли вона разом зі своїм загоном щезла за поворотом, діти зупинилися.
– Фу-у-у, пронесло, – видихнула Оленка. – Мені аж дух сперло. Думала все, гаплик.
На щастя, вони більше нікого не зустріли і ніхто їх не зупинив. Так і дійшли до невисокої скелі з оглядовим майданчиком нагорі.
– Тьху ти! – спалахнув Сашко. – Та це ж вежа Султана, Пушкінський майданчик, а під ними – Пушкінський грот, а он там –мис Шаляпіна, а за ними в морі славнозвісні скелі-близнюки Адалари.
– Звідки ти це все знаєш? – щиро здивувався Сергій.
– Кажу ж, інформаційні стенди читаю. Там усю історію «Артеку» описано. І фоток повно. От клята ворожка! Ну не могла відразу сказати, куди йти? Тьху ти!
– Ну чого ти кипиш? – спробувала виправдати тітку Лесю Оленка. – Вона ж тут ні до чого. Що їй дух наговорив, те вона й повторила. А дух на те і є духом, щоб голови людям крутити й туману напускати. Але ж, врешті-решт, веде нас правильно.
– А це ще не відомо, – промовив Антон, увесь час озираючись і заглядаючи під каміння. – Входу до тунелю ми ще не знайшли. А часу обмаль. Тому не сперечайтеся, а беріться до пошуків.
Час минав, а таємного входу не було. До завершення екскурсії залишалося не більше 20 хвилин, довелося негайно повертатися.
Поки добігли до музею, геть зіпріли й ледь трималися на ногах. А попереду на них ще чекав марш-кидок до «Янтарного».
Відсутності четвірки у музеї ніхто не помітив. Хоча б у цьому їм пощастило. Тільки Сергій, бідака, журився, що так і не посидів у справжньому батискафі.
Розділ 8
І знову у пошуках
Після обіду друзі зібралися у загальній кімнаті й сіли за стіл, вдаючи, наче грають у шахи. Грали Антон і Сергій. Оленка спостерігала збоку, підперши голову кулачками, а Сашко звично розглядав стенди про історію «Артеку». Біля однієї з фотографій затримався довше, почав роздивлятися її з різних боків, знизу, згори, а потім сказав:
– Щось я не доганяю. На цій фотці явно Пушкінський грот.
– То й що? – спитав Антон, ставлячи Сергію шах.
– А те, що тут зображено два входи в грот. А ось інша фотка – і на ній уже один.
– А фотка давня?
– Та... ніби давньою виглядає.
– Це означає, що колись були два входи.
– Може й так, а мо’ й ні, – багатозначно відповів Сашко. – Скеля – це тобі не стіна у квартирі – де схотілося, там і вирубав двері. Тут треба подумати.
– Ліпше подумай, як нам вхід до тунелю знайти, – втрутився Сергій і збив Антонову туру.
– А я, по-твоєму, що роблю? Це ви тут з себе Фішера з Каспаровим удаєте, а я шукаю вхід.
– По-перше, Фішер проти Каспарова ніколи не грав, а по-друге, який вхід ти шукаєш?
– Другий! Ви ще не зрозуміли? Якщо у скелі колись був другий вхід, а зараз його немає, тож там був землетрус або бомба під час війни втрапила й усе засипало. А заодно могло засипати й вхід.
– Сашкова правда, – зауважила Оленка. – Пам’ятаєте, коли на пляжі нам показували скелі-близнюки, хтось запитав, чому вони різні, якщо називаються близнюками. І виявилося, що під час землетрусу одна зі скель зруйнувалася...
Сашко хотів щось додати, але до кімнати увійшов старший вожатий. Він поглянув на дітей і усміхнувся:
– А-а-а, нічні мандрівнички. Привіт! Більше не тягне на пригоди?
Діти заперечно похитали головами, озвався лише Сашко:
– А в нас тут суперечка, можете нас розсудити?
– Ну, принаймні спробую, – відповів вожатий. – Давай, викладай.
– Скажіть, будь ласка, а чи правда, що колись Пушкінський грот мав два входи?
– Ось ти про що. І тебе, бачу, спантеличила ця фотографія. Насправді у гроті немає жодного другого входу чи тунелю. Точніше, другий вхід є, але в глибині печери і значно менший. А тут усе набагато простіше. Років сто п’ятдесят тому італійський художник Карло Боссолі написав картину «Грот у Гурзуфі». Типовий романтик хотів зобразити грот більш мальовничим і колоритним. Він «прорубав» ще один вхід, розширив внутрішній простір, «навісив» грона сталактитів, які аж ніяк не притаманні морському гроту, зате додають виграшних барв. А може, автор полотна ніколи не був у Гурзуфі й малював за чужими переказами. Але як би там не було, картина вийшла настільки красивою та реалістичною, що з неї почали робити копії, фотографувати. Так з’явився ще один, наче віртуальний, Пушкінський грот, котрий існував лише у фантазії митця.
– Так просто? – пробурмотів Сашко розчаровано.
– Так просто. Усе геніальне завжди просте, – і вожатий вийшов.
Антон підвівся і повторив:
– Усе геніальне завжди просте. Правильно. Усе має бути просто. Ну не могла графиня вимислити якісь неймовірні пастки, не могла завалити вхід до тунелю камінням. У неї для цього не вистачило б сили, часу й уміння. Щось тут не так. Десь ми помилилися. Давайте ще раз уявно пройдемо наш маршрут і звіримо з вказівками ворожки.
– Не ворожки, а духа зі снів, – зауважила Оленка.
– Добре, хай буде духа. Отже, поїхали.
Оленка вкотре почала вголос зачитувати маршрут пошуку тунелю зі скарбами, а Антон послідовно, крок за кроком, намагався відтворити в пам’яті весь пройдений ними шлях.
– Є! – вигукнув раптом Антон і зірвався з місця. – Є, я згадав! Коли біля школи всі кинулись до стадіону дивитися футбол, ми заховалися і до «Прибережного» пробиралися кущами.
– Усе правильно, за інструкцією, – погодилася Оленка.
– Так, але ми мали йти на південь. Ти впевнена, що ми йшли на південь?
– Ні, а яка різниця? Дорога ж одна.
– Це тобі так здається. І нам усім так здавалося, бо ми йшли, схилившись попід кущами. Але з протилежного боку перед медичним корпусом «Прибережного» дорога розгалужується й веде просто вниз, до моря. А море – це якраз і є південь. А ми повернули праворуч і вийшли до моря західніше.
– Тобто знову помилилися?
– Звісно. Й обрали хибний шлях. Очевидно, якби ми блукали в кущах протилежним боком, то пішли б на південь, а не на захід, і все було б гаразд.
– А я переконаний, – промовив Сергій, – що ми йшли правильно. В інструкції вказано, що до тунелю потрапляє вода, тож грот Пушкіна цілком відповідає цій вказівці, адже він і є у воді. Впевнений, що шукати треба саме там.
Раптом голосно озвався Сашко:
– Стоп! А чого ми паримося? Біля
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів», після закриття браузера.