Читати книгу - "Голос перепілки"

– Стефко! – кричав Мартин. – Стефко! То я у всьому винен, то я, – тер кулаками червоні очі. – То я винен. То через мене ти так мучишси. То через мене…

Мартин добре знав Трохимову хату, але Трохим не хотів, щоб у цій хаті жив Мартин. Сусіди намовили діда, щоб той сказав, що не може собі дати ради з малим і хай Мартина заберуть від нього.

Була Бечкова неділя. У кутку за образ Трохим застромив галузку жовтих котиків. Вони ще були свіжі, хоча вже трохи осипали свій пилок на лаву. На столі лежала сіра хустина із загорненим у неї хлібом.

Мартин сидів на лаві й чекав. Трохим ходив із кутка в куток, відтак підійшов до вішака, узяв картуза із синьою смужкою й простягнув Мартинові.

– Возьми. Борис сказав тобі передати.

Мартин не ворухнувся. Не глянув ні на Трохима, ні на картуза. Якби на його місці був Тодось, той би давно вхопив картуза й висадив би собі на голову.

– Бери, кажу. Може, треба буде.

Мартин мовчав. У кімнаті було тихо, як перед грозою. Мартин стиснув кулаки й ледь чутно човгав ногами. «Мені не треба того кашкіта. Най си тримає», – подумав Мартин.

Скрипнули двері, і в кімнату зайшов високий, підтягнутий молодий чоловік у військовій уніформі. Мартин бачив його вперше. Та й узагалі він уперше бачив так близько справжнього військовика. Широкий коричневий ремінь із блискучою пряжкою, рівненькі з кантиком штани, чистенькі блискучі чорні чоботи, добре виголене обличчя, коротко підстрижене чорне волосся, на голові військовий кашкет… Військовик пройшовся широким кроком по кімнаті, поправив швидкими рухами блюзу й ремінь і подав Трохимові руку. Відтак щось сказав до Трохима, але Мартин не розчув. Проте не переставав притискати кулачок до кулачка. Його ноги приросли до землі й уже більше не човгали.

– То це ти Мартин Боднар? – звернувся військовик тепер уже до Мартина.

– Я, – впівголоса відповів хлопець.

– Готовий їхати зі мною?

Мартин мовчав.

– Я так і знав, що готовий, – обернувся він до Трохима й підійшов до Мартина. – Сирота, кажете. У нас таких багато. Не хвилюйтеся, йому в нас погано не буде.

– Лиш би не зобидив хто, – затремтів у Трохима голос.

– Не зобидить, побачите!

– Дав би Бог! – Трохимів голос іще дужче затремтів. Старий глибоко вдихнув, підійшов до столу, узяв сіру хустину з хлібом і поклав Мартинові до рук. – Возьми!

Мартин бачив, як мокро заблищали Трохимові очі. Трохим поклав на хлібину картуз із синьою смужкою й швидко зачинив за собою двері.

До хати він більше не заходив.

До Косова їхали підводою. На підводі було ще кілька дітей. Мартин їх не знав. Знав тільки, що двох із них звали Степаном і Павлом. Третій, зизуватий хлопець виглядав трохи чванькувато. Він зверхньо дивився на кожного й ні з ким не розмовляв. Степан хотів дати йому щигля, але передумав. Мартин навіть бачив, як Степанова рука висіла над головою того гордія, але поволі опустилася на коліно. Діти сиділи на дерев’яних дошках, тримаючись за бортик підводи, і, ще ладом нічого не розуміючи, роззиралися довкола. Спершу вони перешіптувалися один з одним, торсалися, підкидали вгору чиюсь шапку, ловили, сміялися, а відтак принишкли, наче поринули в сон. Підвода похитувалася від кожної глибки, вряди-годи підкидаючи весь свій «багаж». Фірман усе ще шмагав коней батогом, і ті швидко дудніли ґрунтовою дорогою. Земля була волога й відгонила сирістю. Дерева підіймали догори голе безборонне віття, і лише вітер був його властителем. Мартин дивився то на дірки в дошках, то на манівець позаду підводи, то на небо, притемнене хмарами. Хмари не знали, куди припудить їх вітер, а Мартин не знав, куди припровадить його ця підвода.

«Де ти, Стефко?»

– Чого боїтеси? Інші діти не мают шо їсти, а ви в притулку панувати будете! – коментував фірман.

Діти повагом підіймали голови й дивилися на фірмана. Вони нічого не запитували. Кожен перебував у своєму світі, хоча їх зводив докупи один великий світ – світ невідомості.

Територію притулку було обведено височезним парканом. Підвода зупинилася біля самісіньких воріт.

– Приїхали! Косів! – сказав фірман. – Ви що, позасинали?

Діти поволі повистрибували з підводи, тримаючи в руках свої клунки. Фірман відчинив ворота. То було велике чистеньке подвір’я з криницею посередині. Біля самісінької загорожі – два великі будинки зі свіжопофарбованими коричневими дверима. Мартин бачив, як відчинилися двері і їм назустріч вийшла приємна усміхнена жінка в біленькій блузці, коричневій спідниці та коричневих черевичках на високих підборах. Таких Мартин іще ніколи не бачив. На її шиї розвівалася тоненька, майже повітряна хустинка. Густе чорне волосся спадало на чоло. Жінка поправила волосся, причепурила на шиї хусточку й ще раз усміхнулася.

– Проходьте.

Спершу всіх обчикрижили під бубон, відтак повели до лазнички. Лазничка була