Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На відміну від київського видання 1998 р., цей збірник містить набагато більше «українських сюжетів». Причому в його матеріалах ідеться не стільки про боротьбу НКВС-НКДБ з ОУН, хоча є і така інформація, скільки про деякі аспекти становища цієї організації в Західній Україні, а також, що нас найбільше цікавить, про переговори діячів польського підпілля з окремими представниками західноукраїнської громадськості, зокрема з митрополитом А. Шептицьким[52].
Працівники радянських спецслужб отримували подібну інформацію від польських підпільників під час допитів або внаслідок перехоплення кур єрів, що везли ситуаційні донесення зі Львова до Варшави. Свідчення поляків показують, наскільки важливе місце в їхній конспіративній діяльності посідало «українське питання». Водночас звернемо увагу на те, що згідно з твердженнями самих польських підпільників напередодні нападу Німеччини на СРСР єдину серйозну антирадянську силу в Західній Україні становила лише ОУН.
У зв’язку з цим відзначимо, що нагальною потребою історичної науки та джерелознавства є підготовка збірників документів за участю архівістів як ФСБ РФ, так і СБ України, у яких ішлося б про боротьбу радянських спецслужб упродовж 1939–1941 рр. в Західній Україні саме проти оунівського підпілля[53]. На наш погляд, відсутність таких збірників викликана тим, що російська офіційна історіографія сьогодні вже погоджується оцінювати польське підпілля того періоду як таке, що проводило, насамперед, патріотичну діяльність на користь Польщі. Про оунівську конспірацію російські історики ще й досі згадують переважно в контексті колаборації народів СРСР з гітлерівцями у 1939–1945 роках[54]. Виняток можуть становити лише окремі праці[55].
Варто, як нам здається, з цього приводу підкреслити, що українські дослідники схильні нині називати колабораціонізмом лише таке добровільне співробітництво з німецькими окупантами, що прямо сприяло зміцненню встановленого ними режиму або було обумовлено особистою вигодою співпрацюючого[56].
Поряд з вищесказаним не можна не вважати великою заслугою російських дослідників публікацію величезного корпусу інших документів, що донедавна зберігалися в московських архівах (Державний архів РФ, Російський центр зберігання й вивчення документів новітньої історії та ін.) під грифом «Цілком таємно». Вони розкривають важливі механізми підкорення Радянським Союзом Польщі, дають певне уявлення, наприклад, про вербування серед членів польського підпілля радянської агентури та її використання, в тому числі в боротьбі проти ОУН і УПА, дають можливість проаналізувати масштаби і характер інтересів центрального апарату ВКП(б), ступінь його втручання у внутрішні справи Польщі[57].
Утім проблематика українсько-польського міжнаціонального конфлікту в роки війни досі залишається поза увагою офіційної російської історіографії. Принаймні остання не подає цей конфлікт як суперечку між українськими і польськими патріотичними збройними формуваннями за землі, на які мали підстави претендувати обидві сторони. Такий погляд на проблему можна пояснити лише тим, що боротьба за Західну Україну і Західну Білорусію в контексті тодішніх подій російськими істориками розглядається винятково під кутом зору московських інтересів та пріоритетів, тобто як «реванш за поразку у радянсько-польській війні 1919–1920 рр. і повернення втрачених у результаті зовнішньої агресії територій»[58].
Інше пояснення не зовсім уважному ставленню сучасних російських істориків ліберального напряму до висвітлення міжнаціональних відносин на окупованій території України в роки війни знаходимо в книзі авторства Олени Яковлєвої. Полемізуючи з багатьма з них і взявши за об’єкт критики передусім працю, видану 2002 р. в Москві, того ж таки ліберального російського дослідника Б. Соколова «Оккупация. Правды и мифы», О. Яковлєва зазначає: «Уж очень неблагодарная это тема: вопрос-то политкорректно осветить надо, да только как? Ладно, с Советами всё ясно, бандиты они и есть бандиты, а вот что с УПА и АК делать? ...нельзя не учитывать мнение собратьев с Украины, усилиями которых героям из УПА, типа Клыма Савура — того самого, что не только призывал, но и приказывал резать поляков, — уже устанавливают памятники как борцам за “вильну и самостийну Украину” ... да и уважаемых польських собратьев опять же не проигнорируешь, а они — вот незадача — трактуют Волынские события 1943 г. как геноцид и, вопреки не желающим каяться украинцам, твёрдо стоят на этой позиции»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)», після закриття браузера.