Читати книгу - "Корсунь козацький"

Після поразки повстань Косинського та Наливайка Корсунь і далі стрімко розвивався. Соціально-економічний розвиток міста проходив у атмосфері гострого протистояння між місцевими козаками та міщанами, які швидко покозачувалися, з одного боку, і королівською адміністрацією, з другого. Суть конфлікту полягала в тому, що феодалам Речі Посполитої, насамперед Даниловичам, було вигідно мати тут якнайбільше залежних («послушних») підданих, котрі б несли різноманітні повинності, платили податок (чинш) до державного скарбу Речі Посполитої чи до панського. Козаки ж таких податей і повинностей не мали, а на них рівнялися й міщани Корсунщини, які хотіли бути вільними козаками і нести тільки військову повинність, боронячи не так Річ Посполиту, як свою Велику і Малу Батьківщину, тобто Україну та Корсунщину. При цьому корсунці воліли на свій страх і ризик боронити себе від татар, вважаючи непотрібною службу у військах Речі Посполитої. Невипадково до козаків Корсунщини прямує потік втікачів-селян з інших регіонів. У квітні 1598 р. піддані Михайла Кендзерського з Київського воєводства втекли до Корсуня, а у Стеблів навесні 1604 р. втекла група селян з с. Черленкова (на Вінниччині) — маєтності Анастасії Черленковської, удови брацлавського войського: Федір Сайченко, Василь Тученко, Мисько Тученко, Улшин Андрієць, Чорнатка, Іван Кацюта, Петро Михайленко, Кобильчиха — удова, Гринець Сайченко, Протас Сайченко, Микита Онищенко, Карпо Клименко, Денис Тарасеня, Гринець Кудлаєнко, Онацько Дорошеня, Тимко Петрущич, Процько Бабич, Арсен Богденко, Павло Богденко, Юрко Богденко, Селивон Журбич, Євсюк Демидчич, Прокопець Ващишин син, Ленець Селивоненя, Борис Жупаненко, Хилько Мисчиня, Артюх Кононенко з дружинами, з дітьми, з кіньми та бидлом і з усім майном. З цього приводу 18.03.1605 р. у київському гродському суді було внесено позов проти коронного крайчого Яна Даниловича та стеблівського війта Якова, щоб за цих підданих їй було надано компенсацію. У серпні 1604 р. піддані Яна Цеклінського з сіл Сумівці та Багринівці Летичівського повіту втекли до Корсуня, Стеблева, Млієва і у с. Доблів. У 1606 р. піддані брацлавського воєводи князя Януша Збаразького втекли з Немирова до Корсуня. У 1612 р. піддані пана Клишовського з с. Клишів та пана Федора Шендерівського з м. Шендерів (Вінниччина) втекли до маєтку львівського каштеляна Яна Даниловича в с. Таганча та ін. у Корсунському старостві. Можливо, тут слід шукати початки села Шендерівка на Корсунщині та походження його назви. У січні 1617 р. піддані брацлавського стольника Стефана Черленського з сіл Комарів, Черленків, що на Вінниччині, втекли до Стеблева [52].

У 1599 р. коронний гетьман Станіслав Жолкевський попереджав корсунського підстаросту, що татари збираються напасти на Корсунь. Жолкевський послав своїх людей у розвідку, а від корсунців вимагав, щоб вони теж вирушили у Степ. Однак ті відмовилися виконати цю вимогу, порушуючи тим самим королівську волю. Коли ж у січні 1606 р. ногайський султан Бухар вдерся під Корсунь, то самі козаки розгромили й прогнали від міста напасників[53].

Не припинялися конфлікти з королівською адміністрацією і з інших причин. Так, у 1603 р. корсунські міщани вступили в тяжбу з Я. Даниловичем через пивні та медові шинки і воскобійні. Староста хотів привласнити ці прибуткові місця, посилаючись на привілей Баторія, котрий передав шинки міщанам тільки пожиттєво. Міщани ж, спираючись на привілей Сигізмунда III, доводили, що ці права їм було дано довічно. Оскільки Сигізмунд III був іще правлячим королем, то до нього й звернулися за присудом. Король відмінив своє попереднє рішення й схилився на бік Даниловича.

19.03.1604 р. король видав у Кракові декрет щодо іншого конфлікту корсунських міщан з Даниловичем, бо міщани не хотіли ремонтувати мости на річках Росі та Мшанці всупереч «давньому звичаю», відмовлялися виконувати й деякі інші щомісячні роботи[54]. Того ж року корсунські міщани відмовились виконувати повинності на користь Даниловича і встановили козацьке самоврядування. Вони не пустили представників польського уряду до міста. Коли ж Ян Данилович спробував застосувати силу, то й корсунці взялися за зброю, відмовляючись повертатися у «послушенство». Тих міщан, котрі боялися вступати до козацького стану, вигнали з міста. Судова ж справа між корсунським старостою Яном Даниловичем і громадою міста затяглася. Спочатку вона підлягала розглядові референдарського суду, бо Данилович вважав і свідчив перед судом, що корсунські міщани не мають привілею на магдебурзьке право. Міщани ж доклали зусиль, щоб писарі Руської Метрики відшукали в книгах цей привілей Корсуню і зробили з нього офіційну копію. Коли наявність цього права у корсунців було доведено, а референдарський суд визнав справу «йому неналежною» і передав її у асесорський суд, то Руська канцелярія «сумлінно зафіксувала всі декрети асесори, а референдарське рішення опустила, хоч воно мало в справі важливе значення»[55]. Конфліктом мусив перейматися сам король. 29.05. і 20.08.1605 р. він видав декрети, які стосувалися провин корсунських міщан, але ні вони, ні декрет від 23.12.1605 р. між корсунською громадою, з одного боку, а Даниловичем — з другого, не дали очікуваного результату. Тоді король 2.05.1606 р. видав новий декрет, закликав їх до покори і за непослух наклав на них штраф у 10 тисяч кіп литовських грошей[56]. 26.11.1605 р. у Кракові до книг було записано привілей для Корсуня[57]. На варшавському вальному сеймі (7.05—16.06.1607) було прийнято важливу конституцію (постанову), пункти 43 і 44 якої називалися відповідно «Про українську сваволю» і «Про