Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

сексу; хочеться сказати, що його майбутній статус сексуального революціонера походить з його минулого, але це було б неправдою, адже в той час відчуття Райха до своєї сексуальності були доволі неоднозначними не лише в плані інтелектуальному, але й у фізичному. Він соромився псоріазу, який почав калічити йому життя ще в підлітковому віці, покривши його обличчя та тіло сухими, червонявими й страшними водянистими пухирями та прищоподібними шкірними виразками. Взагалі-то, уперше Райх приїхав до Відня 1913 року, і саме тоді його госпіталізували на дев’ять місяців. Лікуючи його від хронічного псоріазу, що спалахнув червоним по всьому його тілу, лікарі застосовували рентгенівське проміння (один буковинський лікар прописав йому хрізаробінову мазь, жовтий порошок, який, за свідченнями пацієнта, лише погіршив його стан). Під час війни його двічі відсилали з фронту на лікування. Хвороба мучитиме його до кінця життя.

Звичайно, хотілося б пофантазувати на тему, як його шкірне захворювання, яким він страждав з підліткового віку, вплинуло на подальший розвиток його сексуальних теорій. Джон Апдайк, якому 1938 року діагностували псоріаз, в одному з розділів своїх мемуарів, «Воюючи з моєю шкірою», писав про приниження, яке відчував, будучи в’язнем своєї «палаючої кірки»: «Звісно, що проблема із моєю шкірою мала глибоко сексуальний характер, — писав Апдайк, — адже шкіра — це статевий орган, а момент зняття з себе одягу — найвища міра відкриття себе й відвертості». Взагалі-то Райхова теорія аналізу особистості наголошує на оманливості «шкірного еґо», яке покриває вас, мов броня, чи то кірка. Щоб віднайти правду, треба поринути в автентичне ядро, що сховане глибоко від поверхні. Мабуть, під час статевого акту, коли партнерка довела, що вони здолали бар’єр її відрази до кондиції його шкіри, Райх нарешті, перебуваючи у своєму недоладному епідермісі, почував себе затишно, як удома. Чи могло бути так, що сексуальна революція зродилася з нелегких відносин між чоловіком та його власним тілом?

Ще за декілька місяців до їхньої з Фрейдом зустрічі, довірливий юнак Райх попав під вплив Отто Вайнінґера, автора праці «Секс та характер» (1903), книги, що цілком і повністю заперечувала ідеї, які згодом розвиватимуться у Райха в голові. «Секс та характер» є збіркою декількох теорій, що зараз видаються дивакуватими й навіть образливими, але Райх писав у «Пристрасті молодості», що «тоді читали її та марили нею усі інтелектуали». У молодому віці 23 років, лише через два роки після того, як вийшла його книга, Вайнінґер застрелив себе у будинку, в якому свого часу помер його особистий герой Бетховен. Станом на 1919 рік Вайнінґер здобув статус культовості своєї особи посмертно. Філософ Людвіґ Вітгенштейн, який у той час здобував у Відні фах вчителя початкових класів, якраз довершивши «Логіко-філософський трактат», який принесе йому славу, завзято розповсюджував примірники «Сексу та характеру» серед своїх друзів. Хоча Райх та Вітгенштейн знайомими не були, перший поділяв місіонерську запопадливість другого; коли той у квітні 1919 року підсів під час вечері до дружини багатого торговця, то запропонував їй прочитати з ним декілька розділів «Сексу та характеру», і вони дискутували про працю Вайнінґера, не забуваючи про творіння Фрейда та Юнга{32}.

Вайнінґер пропагував непосильну працю, самовладання та утримання від сексу; статевий потяг він вважав слабкістю. Боровся проти анархічної атмосфери вседозволеності, що царювала у декадентському Відні кінця XIX століття, міста, яке Карл Краус називав «лабораторією світової руйнації», а особливо проти того, що Вайнінґер визначив як «культура злягання». Сексуальна надмірність, скаржився той, стала символом статусу, та й до такої вже міри, що жінки без коханців вважалися присоромленими. Він звинувачував жінок, гомосексуалів та євреїв у тому, що ті тягли суспільство в яму чутливості. (Згодом Гітлер аплодуватиме расовому фанатизму Вайнінґера й стверджуватиме, що на світі є лише один «нормальний єврей: Отто Вайнінґер, який застрелився того ж дня, як тільки усвідомив, що єврей живе за рахунок занепаду інших народів». Вайнінґер у своїй самоненависті до себе перейняв християнство.){33}

1919 року, коли жінкам Австрії надали загальне виборче право, ідеї Вайнінґера про «питання емансипації» знову увірвалися до порядку денного австрійського суспільства. Вайнінґер вважав, що жінки, навіть якщо вони не цілком усвідомлюють свою сексуальність, — пасивні, начисто сексуальні створіння, які бажають домінації над собою; тож вони не цілком розпоряджаються своїм розумом і не варті права голосу. Він вважав, що раціональність та геніальність — це суто чоловічі риси. Беручи верх над сексуальним потягом та своїм тілом й відмовляючись від сексу, що було не під силу жінкам, чоловіки мали змогу спрямувати ці збережені види енергії до сублімації у безкорисливі царини політики та мистецтва. «Чоловік володіє пенісом, — пояснював Вайнінґер в афоризмі, що згодом стане популярним, — але вагіна володіє жінкою». У післявоєнні роки прихильники Вайнінґера надали його ідеям ще більшої значимості, бо ж вважали, що він передбачив соціальний розпад, у якому вони й самі тепер жили, й чітко встановив перелік жертв, на які варто піти задля такої необхідної культурної регенерації суспільства.

Фрейдові б точно не сподобалося, що Райх підводив лінію тотожності під його і Вайнінґеровими працями. Фрейд вважав Вайнінґерову книгу «гнилою», хоча поділяв його погляди стосовно однієї ідеї: людина є бісексуальною із чоловічими та жіночими рисами характеру, що конфліктують між собою. Коли Фрейд зустрів Вайнінґера 1901 року, він встановив, що «тонкотілий, змужнілий юнак із статечними рисами та завуальованим, й доволі-таки красивим поглядом» був «неймовірно обдарованим, але сексуально неврівноваженим». Психоаналітик Гелен Дойч, реагуючи на жінконенависництво в книзі, діагностувала у Вайнінґера шизофренію{34}.

Те, що Райх читав Вайнінґера, безсумнівно, зробило свій внесок у розвиток сексуального сум’яття, від якого він страждав у той час. В армії він ніяковів, коли бачив, як ціла рота солдатів заходила в бордель у Трістті, вишиковуючись в чергу до італійської повії; через три дні, писав він, «уся колона марширувала назад на фронт, озброєна гонореєю». «Постійний тиск еротичного збудження не дає мені спокою, — писав він у записі щоденника, датованого 1919 роком. — І щодень тисне усе більше, і лиш відраза та страх інфекції дозволили мені утриматися від того, аби спустити його».