Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

Для Ґоськи, по суті, Вальдек був ніким.

- Вальдеку, слухай, - обережно почала Ґоська. -Я змушена буду виїхати на певний час із Нью-Йорка, може, десь на рік...

- Ти повертаєшся до Польщі? - запитав Вальдек, поливаючи італійським соусом салат.

- Не те, щоб поверталася, - вела далі Госька, - але якийсь час мусимо не зустрічатися.

- А чому? - Невдоволено перепитав він.

- Ну, знаєш, коханий, є справи, які мені потрібно негайно залагодити.

- Ґосю, що сталося? Чи тобі щось не подобається в наших взаєминах?

- Вальдеку, перестань. Ти ж знаєш, що ти для мене саме той чоловік, про якого я завжди мріяла, але є справи, вищі за наші бажання - так казав ксьондз, який вінчав моїх батьків.

Вони вийшли з ресторану і Ґоська, відчиняючи двері своєї автівки, помахала Вальдеку на прощання. Уже в машині, відкинувшись на спинку крісла, вголос промовила: «Єзус, який він тупий».

Наступним, до кого хотів навідатися Ґеник, щоби поговорити про позику грошей, був його знайомий Петро з Делятина. Петро винаймав квартиру на тій же Сорок другій вулиці, але нижче - між Дев’ятою та Десятою авеню. З Петром Ґеник бачився нечасто, але колись записав номер його мобільного. Сьогодні була субота і він сподівався, що вичислить Петра без проблем. Виглянувши у вікно, побачив затягнене сірими хмарами небо і відмовився від думки йти на Восьму Авеню до пральні. Знайшов у записнику Петрів телефон і набрав числа. Петро відповів.

- Хто то? - сухо запитав Петро.

- Петре, то ти?

- Я, а хто то?

- То я, Ґеник. Чуєш, чи можемо побачитися?

- Ниньки нє, - відповів Петро.

- Але... справа термінова.

- Не можу, нині святкуємо «День Делятина».

- Який день? - перепитав Ґеник.

- Делятина. Ниньки всі наші збираються в кафе.

- Ну лише на п’ять хвилин?

- Добре, приходи - на почиток, щоби я ще не впивсі.

Вони ще трохи побалакали і у вікно вдарили перші

краплі густого дощу. Та через хвилин двадцять хмари збилися над Іст Рівер і Боро-парк залило сонячне світло.

Вулиця, якою ішов Зеник, була знайома, нею він ходив до Дейвідової крамниці. Зрідка проїжджало якесь авто і підлітки, як завше, посеред вулиці грали баскетбольним м’ячем. Він минув Десяту авеню. Витяг папірець і ще раз переконався, що мусить своєю Сорок другою дійти до Тринадцятої. «І нікуди не звертай тільки просто і тільки Сорок другою», - згадав він

Петрову настанову. Проходячи вулицею, Ґеник бачив, як у дерев’яних кріслах, вбрані у святкові сукенки, сиділи молоді й старі єврейки. Молоді - вагітні, з великими животами, наче навмисно їх виставили гріти під вересневим сонцем, а старі - з молитовниками у руках, підсліпкувато мружилися від сонця і короткозорості. На Тринадцятій Ґеник вдихнув літнє солодке повітря з присмаком халви, наче воно залетіло сюди з дитинства.

День Делятина святкували веселою компанією у ресторанчику на Тринадцятій Авеню ближче Тридцять дев’ятої вулиці. Петро стояв біля входу і курив. Ґеник подумав, що йому пощастило: з Петром можна буде побалакати, бо всі, хто знав Петра, знали і про його суттєву ваду: коли він напивався - гриз склянки і кидав ними об стіни.

- Здоров, Ґеник, - першим промовив Петро.

Вони потисли один одному руки, а потім обнялися.

З Петром Ґеник не бачився від зими, хоча мешкали на одній і тій же Сорок другій вулиці. З ресторану почали виходити розігріті алкоголем і танцями Делятинці. Спочатку чоловіки, яких Ґеник колись зустрічав то в магазині, то в пральні або навіть у церкві, а потім жінки - їх було так багато, що, здавалося, весь Делятин переїхав до Брукліну.

- Петре, тут у мене одна справа, якби це тобі коротше сказати.

- Потрібні гроші?

- Дві тисячі...

- Не можу, бігме.

- Ну, всього дві...

- Не можу. Кожного місєцє висилаю до Делятина і тут маю бабу, з якою живу. Нічого не відкладаю. В Делятині будую хату, ну і тут мушу за щось жити.

- Зрозуміло...

- Та ти не ображайся, просто не маю зайвої копійки.

Прощаючись із Петром, Ґеник примітив Надію зі свого будинку, яка теж вийшла покурити.

У переддень Ґеникового з Ґоською весілля Зеник прийшов із Нью-Утрехта і сказав, що згорів Сі Тавн, магазин, в якому вони купували продукти. І що китайці, казав Зеник, тягнули все, що могли, поки не приїхали пожежники і поліція. Після реєстрації шлюбу Ґеник хотів улаштувати невеличку п’янку, і тому Зеник бігав по крамницях, скуповуючи усе для весільного столу.

Коли Ґеник