Читати книгу - "Завіт Марії"

Це був дивний час, коли я намагалась не думати, не давати волі уяві, не мріяти і навіть не згадувати, але думки приходили, як непрошені гості, і вимагали часу, часу, який потрібен, аби перетворити беззахисне немовля на маленького хлопчика, з усіма його страхами, невпевненістю і дитячою жорстокістю, а потім — на юнака, вже майже чоловіка, з власними словами, думками і таємними почуттями.

Пізніше час перетворив його на дорослого чоловіка, що сидів зі мною поруч на весіллі в Кані, що не звертав на мене уваги, нікого не чув, чоловіка, повного сили — і ця сила, здавалось, не залишала місця спогадам про те, що колись він потребував мого молока, моєї руки, що підтримувала його, коли він робив перші кроки, мого голосу, що заспокоював його перед сном.

Дивно, що тепер, коли він випромінював силу, я любила його ще дужче і хотіла захистити більше, ніж коли він був малим і слабким. Не те щоб я бачила його наскрізь і не вірила, що він і насправді сильний, і не те щоб я досі вважала його дитиною. Ні, мені було ясно, що він насправді має силу і ця сила нікуди не зникне. Та мені здавалося, що ця сила з'явилася раптово і нізвідкіль. І вдень чи вночі всі мої думки були тільки про те, як його вберегти, і моя любов ставала все більшою. Любов до нього, хай ким він тепер був. Я думала, що не слухаю чуток, та якісь розмови на вулиці чи біля колодязя все ж до мене долітали, і я дізналася, що його послідовники сіли в човен і відпливли. Вони відпливли, коли мій син пішов у гори, коли він не захотів залишатися з ними, коли він не пішов зі мною, хоч я його і благала, а залишився сам. Мабуть, він теж щось помітив і відчув небезпеку. Його послідовники, як мені сказали, знайшли на березі старий човен і чомусь попрямували до Капернаума. Було темно, раптом здійнявся сильний вітер, на морі з'явились великі хвилі. Переповнене суденце борсалося в хвилях і наповнювалося водою, і всі думали, що от-от потонуть. І тоді, сказали мені, він з'явився їм у місячному сяйві і пішов, як запевняли мене сусіди, по воді, як по рівній твердій землі. І своєю могутністю приборкав хвилі. Він зробив те, що ніхто не подужав. Мабуть, там були ще й інші історії, і можливо, я цю чула не до кінця, а може, там іще щось трапилось, чи вітру не було, чи він змусив його стихнути. Не знаю. Я про це не думала.

Я знаю, що одного разу, коли я стояла біля колодязя, до мене підійшла жінка і сказала, що він може, коли захоче, влаштувати кінець світу чи зробити предмети вдвічі більшими, і знаю, що я відвернулась і пішла додому, так і не наповнивши свого глека, і в той день більше не виходила. Я жила, огорнута туманом очікування, намагаючись не думати і не згадувати. Я тихенько ходила будинком, полем, садом. Майже нічого не їла. Іноді сусіди залишали їжу на вбитому в стіну гаку, і вночі я її забирала. Одного разу, коли в двері загрюкали дужче і наполегливіше, ніж завжди, і донеслась голосна чоловіча розмова, я почула, як сусіди вийшли на вулицю і сказали, що в будинку нікого нема. Коли спитали, чи це дім мого сина і чи не жила я в ньому, сусіди відповіли, що так, але зараз будинок порожній і замкнутий, і до нього вже давно ніхто не наближався. Я стояла за зачиненими дверима і слухала — беззвучно, майже не дихаючи.

Я чекала. Минали тижні. Іноді я чула новини. Я знала, що він не повернувся в гори, і знала, що Лазар усе ще живий і про нього, певна річ, говорять на кожному розі і біля кожного колодязя — скрізь, де збираються люди. Я знала, що тепер люди очікують на Лазаря біля його будинку, сподіваючись хоча б поглянути на нього, що ніхто його вже не боїться. Настало роздолля для пліткарів і базік, ширилися різні чутки, постійно з’являлися нові оповідки — правдоподібні та неймовірно перебільшені. Я жила майже у повній тиші, але якимось чином метушня, що нею було просякнуте саме повітря, повітря, у якому мертві воскресають, вода перетворюється на вино і навіть морські хвилі приборкуються під ногами людини, цей загальний неспокій пробирався в мої кімнати, наче всепроникний туман, як усюдисуща вологість.

* * *

Я чекала на Марка, і він прийшов. Я чула, як спочатку він стукав, а потім питав у сусідів, де я є. Я відчинила йому, коли вже сутеніло, але не запалила лампи. Вже більше місяця я її не запалювала. Я посадовила Марка за стіл, запропонувала йому води і фруктів і попросила розповісти мені все, що він знає. Він сказав, що прийшов сповістити про одну річ, і я маю бути готова до найгіршого. Він сказав, що рішення вже прийнято. Після цього він замовк, і я подумала, що мого сина вишлють чи заборонять з’являтися на вулиці, чи виступати перед людьми. Раптом неочікувано для самої себе я схопилась і кинулася до дверей — аби вийти і не чути того, що він скаже. Та було пізно. Слова Марка прозвучали спокійно і чітко:

— Його розіпнуть.

Я повернулась і поставила єдине можливе питання:

— Коли?

— Скоро, — відповів Марк. — Він повернувся до столиці, і має ще більше послідовників. Влада знає, де він, і може схопити його будь-якої хвилини.

А потім я поставила безглузде питання, та не спитати я не могла:

— Чи можна якось цьому завадити?

— Ні, — сказав він, — але тобі треба звідси піти ще до світанку. Вони будуть розшукувати всіх його послідовників.

— Але я не є його послідовницею, — сказала я.

— Повір мені: за тобою прийдуть.