Читати книгу - "Наречена Шульца"

Наш дім у Янові[29] був водночас звичайний і незвичайний. Скромний, але прекрасний. І стояв у чудовому місці. За садом — велике сіре озеро. Аж до горизонту. Досить було вийти через хвіртку, щоб зануритись у воду.

Той краєвид сформував мене на все життя. Вапнякові пагорби, яри, буйні ліси. А не вулички і мури Дрогобича. Я любила простір, село, літо. Бальзам повітря цих околиць. Чайки і миті раптового вітру, який відслоняв небо. Студив, але й звільняв від турбот. Я посилала вгору за тим вітром маленькі картки з побажаннями, на які ніколи не діставала відповіді. Тоді я ще не знала єврейських джерел цього звичаю. Батько волів, щоби й не дізналась. Він відчував себе вже суто поляком. Польським патріотом. Католиком.

У Янові, де пройшло її дитинство, була одна центральна вулиця. Жевріла курявою й світлом. Люди розмовляли різними мовами, коти грілися на верандах, коні покірно тягли вантажі. На прогулянках з батьком усі з ними віталися. Польською, єврейською, українською… Часом уже наближався відпустовий празник. Вона довго не розуміла, що це за нагода для святкування. Головне, що продавали ласощі. І грав оркестр. Або баранячий ріг на єврейський Новий рік. Це не було її свято. Тоді вона в недільній сукні ходила до костелу. Висока ввічлива панночка. Співвідповідальна за причастя та приношення дарів.

В юності на канікулах я завжди плавала, веслувала й лазила з братами по деревах. Вечорами безугавно читала. З матір’ю розмовляла французькою й німецькою. Шукала свій втрачений час і блукала по зачарованій горі. Свята ми проводили, як і всі католицькі сусіди. На Великдень я прикрашала писанки цитатами з польської поезії. З великих поетів, але й з Ленартовича і Стаффа. А на Різдво ми прикрашали ялинку шишками з позліткою і колядували. Ми були польськими патріотами. Носили те більш гідне прізвище на „ський”. Ше-лін-ський! Ше-лін-ська! Я дуже любила його вимовляти.

Так хотів батько. А я ще більше. Я не з них. Не з євреїв — тих молитовних, галасливих халатярів з брудних вуличок. Я боялася їх у дитинстві. Просто боялася. Довго не знала, що ми також євреї. Молилася, аби не належати до них, до того племені, знаки якого знаходила і в собі. Ніби передчувала, що нас усіх чекає…

Я не знала батька Бруно, але не думаю, що ми б сподобалися одне одному. Для сина він був магом, „пишним павичем, гурманом краси світу, ласуном барв і матерії”. Бруно чудово писав про нього, часто малював його. Той ліктьовий купець[30] зі скуйовдженою бородою і пейсами, що висів десь під стелею їхніх спільних істин, не був тим, з ким я б хотіла поговорити про життя. Я звинувачувала його за навіженства уяви сина, за його візії та безпорадність перед реальністю. Я порівнювала його із батьком Кафки — болісною тінню, може, навіть прокляттям Франца. Ця моя неприязнь переносилася й на батькову віру, хоч знаю, що дуже ризикувала.

Бруно не був релігійним у традиційному значенні. Як і, зрештою, вся родина Шульців. Вони не були ортодоксальними євреями. Вдома розмовляли польською. Хоча батьки і сестра знали їдиш, а Бруно колись (без особливих успіхів) брав уроки гебрейської у найкращого учителя у Дрогобичі. При мені він узагалі не ходив до синагоги, перед тим також лише на великі свята. Та це радше задля заспокоєння родинного сумління.

Але я переживала бунт. І то серйозно. Навіть проти тієї культури, яку він намагався шанувати, проти тих святих книг, молитов, звичаїв. Я не зносила в ньому „отого”. Хотіла вирвати його із синагоги до костелу, хоча б лише на свята. Заразити іншою вірою, іншим ритуалом. Познайомити його з Богом, якому можна подивитися в обличчя. Який вислуховує молитви, чиї обіцянки будуть виконані — якщо не тут, то колись згодом, на небі.

Він не казав „ні” цим моїм прагненням. Точніше — „не зараз”.

Може, я й була дурна, напевне, й надто затята, але так я хотіла перевірити нашу любов. І пристрасть. Він мав бути моїм увесь. Великий і мій. Я купувала йому чорні підтяжки у крамничках позаду ринку, ставала перед ним майже оголена. Відчувала свої довгі ноги та його пальці, якими перебирав по моїй шкірі хвилинами, цілими годинами. Ми не мусили нічого говорити. Це було наше і тільки наше мовчання. Той дорослий, вічний хлопчик потребував мене — дорослої, привабливої жінки, яка керуватиме його життям. Як Юнона. А може — і більше.

І що нічого не відбувається   з а м і с т ь.

Тадеуш Бреза[31] писав у „Вранішньому кур’єрі”