Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– Ох, Данилочку, немає злого, щоб комусь на добре не вийшло! – зітхнула Уляна. – Козаки як пішли на ляхів війною, то всі оці люди сюди перебралися, тому що в рідних краях зовсім життя не стало[11] – хто від пана втік, хто від ляхів, а хто від татар, що з козаками йшли воювати. Ось так усі й оселилися тут. А ми що? Ми й раді цим переселенцям! Хоч на старості років на людей подивимося. Тепер у нас і сусідів додалося, і, слава Богу, дітлахи бігати стали.

Жінка швидко збирала на стіл, і Яринка підійшла, щоб допомогти, але та зупинила її:

– Сиди, дитино! Ти з дороги, тож відпочивай. Встигнеш іще з горщиками за свій вік навовтузитися!

Ярина зніяковіло присіла на ослінчик. Спостерігаючи за Данилом і Уляною, дівчина мимоволі засмутилася – занадто різкий контраст був у стосунках цих двох порівняно з її стосунками з дідом. В Уляні було стільки доброти й лагідності, веселощів і турботливості, що хотілося пригорнутися до неї, як до рідної неньки.

Увечері з’явився дядько Данила, Степан Воробенко. Він здавався набагато старшим за свою дружину, хоча й мав напрочуд витончені риси обличчя, які зовсім не поєднувалися з його могутньою статурою та солідним черевцем. Він, як і раніше, носив довгий чуб, хоча вже давно перестав брати участь у козацьких походах, а сидів у зимівнику і займався господарством. Вислухавши історію Ярини, чоловік скрушно похитав головою та сухо мовив:

– Завтра, Даниле, поїдеш на Січ, розшукаєш Дубченка і привезеш сюди. Поки поживеш у нас, дитино, а далі як Бог дасть.

Не по домові варто почитати господаря, а дім по господареві.

Коли Петра в дорозі наздогнав Ярема і розповів про Маланчині витівки, гніву старого не було меж. Він спочатку хотів повернутися й особисто прибити злочинну пару, але вчасно зрозумів, що не має на це права. Тому Петро приборкав свою лють і вирішив залишити Ярему з собою, поки не повернеться Станіслав. «Дасть Бог, він повернеться живим! Але як же не хочеться до його повернення залишати Яринку з цією мерзотницею!» – думав Петро.

Але коли Ярема почав наполегливо просити його дозволити залишитися з ним назавжди, Петро твердо відмовив:

– Я не бажаю, щоб ти був низовим козаком, і в майбутньому ти мусиш повернутися до діда. Хай там що, але Станіслав забезпечить тобі краще майбутнє, ніж те, яке тебе чекає на Січі.

– Хрещений, я не хочу повертатися до діда! Я хочу залишитися з тобою, тому що ти мені батько! А син повинен бути біля батька, – наполягав Ярема.

– Досить вередувати! – урвав його Петро.

Засмучений Ярема слідував за хрещеним. Йому хотілося нового, вільного життя. Адже слухаючи захопливі розповіді Петра про степи, хлопець малював у своїй уяві казковий край, повний див. І він не помилився!

Микитинський шлях привів Петра і Ярему в урочище, серед якого на пагорбі височіла потужна фортеця, оточена широким ровом, зміцнена земляним валом, увінчаним частоколом із дерев’яних колод, з гарматами на сторожових вежах.

Всередині самої фортеці був широкий майдан із церквою Покрови Пресвятої Богородиці в центрі, будиночок кошового отамана, січова канцелярія і скарбниця. А козацькі курені – великі, довгі, складені з цільних колод та криті дранкою, розташовувалися уздовж земляного валу.

Біля свого Левушківського куреня, названого так на честь курінного отамана, який його заснував, Петро спішився і повів похресника всередину. У курені народу було мало, але схвильованого Ярему вразила ця публіка. Різкі, немов витесані з каменю обличчя козаків красномовно свідчили про буйні темпераменти своїх власників. Але коли вони побачили Петра, то суворі обличчя розквітли лагідними усмішками.

– Петрусю! І де це тебе чорти носили?! – і козаки кинулися вітатися з товаришем.

Ярема здивувався: хрещений був уже в літах, і який же він Петрусь? Але чомусь в устах козаків це пестливе ім’я звучало шанобливо.

– Ах, ти старий викрутень! Дай я тебе поцілую! – промовив поважного вигляду сивий козак, міцно обняв Дубченка і тричі розцілував.

Спостерігаючи за козаками, Ярема почав розуміти, чому Петро не завів власної сім’ї: усі ці чоловіки, проживши разом непросте життя, долаючи всі труднощі і ділячи радощі, заміняли йому рідних. Тільки взаємна підтримка могла зблизити різних за походженням людей та перетворити на грізне військо.

– А це хто? – вказуючи на Ярему, запитав козак, який душевно вітався з Петром. – Ти в якому лісі такого рижика зрізав?

Козаки захихотіли, а Дубченко, гордовито взявшись у боки, відповів:

– Пам’ятаєте, брати, я про своїх хрещеників-близнюків розповідав, що схожі вони наче дві краплі води? Так ось це і є мій Ярема!

– А ти часом не переплутав? – запитав цей самий козак. – Може, ти замість хрещеника похресницю з собою прихопив?

Піднявся такий регіт, що навіть Петро пирснув зо сміху. Тільки Ярема, зачеплений за живі печінки, зблід і швидко вихопив свою шаблю. І, гнівно блискаючи очима, вигукнув:

– Зараз я покажу, яке з мене дівчисько!

– Ой-ой! – комічно заверещав жартівник. – Рятуйте мене всі, а то порубає!

Козаки знову зареготали, а Ярема зовсім розгубився від цієї витівки – він так і стояв із шаблею в руці, не знаючи, що робити в такому безглуздому становищі.

– Іди сюди, синку, – поманив його старий, нареготавшись. – Ти на нас не ображайся – ми люди веселі. Але скажу тобі, що ти зовсім не боягуз, якщо одразу за шаблю хапаєшся, не бентежачись тим, що я і старший за тебе, і досвідченіший у ратній справі. Краще голову скласти, ніж приниженим ходити! А скільки тобі років?

– Чотирнадцять, – буркнув Ярема, ховаючи шаблю і підходячи до цього козака та своїм звичаєм гордовито на нього дивлячись.

– І вже такий сміливець!? Хлопці, налийте йому чарку!

– Е, ти що! Не треба йому чарку! – запротестував Петро, задоволений поведінкою свого хрещеника. – Він малий ще!

– Малий не малий, а чарку заслужив, – незворушно відповів той.

Яремі принесли великий ківш місткістю в кілька чарок, по вінця повний горілки. Хлопцеві стало лячно –