read-books.club » Сучасна проза » Шалена 📚 - Українською

Читати книгу - "Шалена"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шалена" автора Хлої Еспозіто. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 96
Перейти на сторінку:
хапаю сукню, яка мені не личить, натягаю на себе, накидаю джинсовку, заляпану зубною пастою, та взуваю побиті «Рібоки». Я копирсаюся в шухлядах у пошуках дечого рожевого й гладенького, хапаю містера Діка та кидаю його в сумочку. Оглядаю кімнату. З неї мені не шкода втратити жодної речі. Нечупари, мабуть, спалять усе, коли дізнаються, що я не лишила їм десятки. І платні за останні два місяці. Я опираюся спокусі підпалити усе, йдучи звідси. Збігаю сходами й лечу геть звіси. Менш ніж за хвилину я опиняюся в метро.
* * *

Аеропорт Гітроу, Лондон


Метро тягнеться до аеропорту цілу вічність. У вагоні немає кондею. Це сауна, а не потяг. Турецький хамам, триклята лінія «Пікаділлі». Вона навіть гірша за Північну. Я сиджу на синтетичному помаранчевому плюші, намагаючись не зблювати. Поряд зі мною шмаркач у капюшоні – грає в «Енґрі бьордз» на повну гучність, напихаючись чипсами. Де він о восьмій ранку дістав чипси? Я вдивляюся в його викривлене відображення у вікні навпроти. Пощастило йому, що я в гуморі.

Шкода, що в мене немає з собою книги. І сонячних окулярів. Флуоресцентні лампи світять яскравіше за сонце. Затуляю обличчя руками й цілу вічність чекаю в світі масних кислих запахів і набридливих комп’ютерних мелодій. У горлі, ніби в мене в роті море, піднімається та опускається жовч. Кровоносні судини в мозку стук, стук, стук. Нащо я випила все те вино? Я ще не була в пеклі, але, думаю, там приблизно як тут. Я майже очікую, що зараз по цьому задимленому склу поповзе чорна жирна муха, що перетвориться на Вельзевула й прирече мене на вічні страждання.

– Агов, Алвіно! – скаже він на диснеївський манер. – Ласкаво прошу до Інферно! Просто зараз на тебе чекають нескінченні тортури в нашому підземеллі, але спершу чому б не познайомитись із хлопцями? Осама, Аятолла, Іді, Пол, Адольф і Саддам, познайомтеся, це – Алвіна.

Оце так збіговисько членів. Я завжди думала, що Меґґі Тетчер теж буде тут. Але ні. Лише чоловіки. Це як місцевий клуб Баллінґтон, тільки без алкоголю й свинячих голів.

Коли я нарешті дістаюся-таки до аеропорту, проходження контролю перетворюється на жахіття: до рентгенівського апарату нескінченні черги, мені доводиться знімати взуття, пасок і куртку. Я кидаю сумочку в пластиковий контейнер, і вона проїжджає конвеєром. Я проходжу крізь металодетектор, і, звісно, він спрацьовує. БІІП! БІІП! БІІП! БІІП! О, ну чудово. Саме те, що мені зараз треба… Жінка з кислим обличчям обшукує мене з голови до ніг. Я відчуваю запах тропічного кондиціонера, з яким вона випрала свою блузку. Було погано, але стає ще гірше.

– Це ваша сумка, мадам? – питає чоловік у формі.

– Умгу, – кажу я.

– Пройдіть, будь ласка, сюди.

Я б така що не йшла туди, але в нього моя сумка, тож у мене не аж так багато варіантів. Я починаю пітніти, судомно перебираючи в голові, що забороненого там може бути. Наркотики нечупар? Але чого б вони опинилися в моїй сумочці? Вони використовують мене як кур’єра на Сицилію? Пляшка об’ємом більше 100 мл? Манікюрні ножиці? Я випадково спакувала туди мачете? Швейцарський ножик спокійнесенько лежить собі у валізі. Більше на думку не спадає нічого.

– Здається, ваша сумка вібрує. Ви не були б такі ласкаві пояснити чому?

Він дивиться на мене з жалóбним обличчям. Із контейнера долинає пронизливе дзижчання. Я думаю про муху. Він думає про бомбу.

– Навіть не уявляю, – кажу я. – Це однозначно не бомба.

В аеропорту краще не вимовляти слова на букву «Б», бо люди напружуються. Усі замовкають, обертаються й витріщаються на тебе. Жінка з кислим обличчям і ще двоє чоловіків у формі обступають мене. Насуплені. Один із них вдягає пластикові рукавички й відкриває блискавку моєї сумки. Дзижчання стає голоснішим. Мені хочеться померти на місці – я щойно зрозуміла, що там.

– О, вам не сподобається те, що ви побачите, – кажу я, коли вкрита латексом рука наближається до містера Діка. Один із чоловіків у формі дістає мого двадцятивосьмисантиметрового вібратора й показує всім. Люди довкола швидко дістають телефони й починають знімати.

– Що це таке? – питає він.

Це яскраво-рожева копія ерегованого пеніса. Він знає, що це таке. Усі вони знають. Жінка намагається стримати усмішку. Я не відповідаю.

– Що це таке? – знову питає він, цього разу голосніше. Родини з маленькими дітьми в черзі за мною шиї звертають, щоб краще роздивитися. Ніхто з моїх знайомих цього не бачить, принаймні… принаймні Амброджо… принаймні Бет.

– Дозвольте познайомити, це – містер Дік, – нарешті кажу я, прокашлюючись. – Найкращий у лінійці, двадцятивосьмисантиметровий вібратор. Із регулятором швидкостей. Зі зйомним анальним стимулятором. Гарантований оргазм щоразу. Давайте я його вимкну? Треба просто клацнути оцей перемикач…

Я тягнуся до кнопки «вмк/вимк» на руків’ї, але він відсмикує руку.

– Боюся, мені доведеться його конфіскувати, мадам. Його не можна брати з собою в літак.

У мене відпадає щелепа.

– Що? Чому? Його немає в списку заборонених предметів. – Я махаю рукою в бік почепленого на стіну плаката із зображенням запальничок і лез для гоління. Що в цьому плакаті варте уваги, так це відсутність на ньому гумового фалоімітатора.

– Його можна використати як зброю.

– Як зброю? І як це?

Він не спромагається на відповідь. Жінка сміється, а потім вдає, що то був кашель.

Чоловік у формі намагається забрати містера Діка, але я простягаю руку й хапаю його.

– Ні! Геть від нього руки, покидьку! Він мій!

Троє охоронців і більше тридцяти глядачів не кліпаючи спостерігають за тим, як чоловік випускає з рук член і він смачно влуплює мені в обличчя. ЛЯСЬ!

Я вичавлюю сльозу, і вона котиться по щоці. (Корисно вміти викликати сльози за потребою.)

– Я обіцяю, я ні на кого не нападатиму, – схлипую я. – От гляньте, я навіть батарейки витягну.

Я дістаю дві батарейки АА й грюкаю об металевий стіл.

– Гаразд?

Повисає пауза. Потім жінка (безумовно, та, що в штанях) киває. Я запихаю містера Діка в сумку й біжу до виходу. Половина натовпу продовжує знімати на телефони.

Я падаю на диванчик холу «Британських авіаліній» і затамовую дух. Що це за місце? Новітній дизайн і орхідеї. Кремові шкіряні канапи. Дизайнерські світильники й блискуча дерев’яна підлога. Тут є місце, де роблять безкоштовний масаж. Це нагадує розкішний спа-готель. Люди витріщаються – зазвичай я з такими не тусуюся: бізнесмени, почет, дружини футболістів. Я думаю, чи не роздягнутися, щоб їм і справді було на що подивитись, але тоді мене можуть не пустити на літак.

Дістаю телефон

1 ... 11 12 13 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалена», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шалена"