Читати книгу - "Мереживо людських доль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У хаті спалахнуло світло. Донісся спів безголосого маминого дружка: «За окошком снигери…»
Світлана підняла очі на вікно. Один з друзів палив, опершись на підвіконня. Решта хором продовжували:
«Я сегодня ночевал с женшиной любимою…»
Дівчина вдарила кулаком по штахетнику: «Хто з нею тільки не ночував! — Зі злістю, крізь зуби, процідила Світлана. — Ну й за яку провину мені все це!? Не можу більше!»
Світлана вбігла до хати і зупинилася на порозі. Від побаченого у неї запаморочилося в очах: її матір, наполовину роздягнена, вовтувзилася на ліжку з сусідом Миколою. Ще один з чоловіків з усієї сили намагався просунути руку до матері під спідницю. Мама не сильно, та все ж опиралася. Чи то на більше не вистачало сил, чи ще трохи тямила? Інші двоє дивилися на все, що відбувається, як на відео, і прицмокуючи, «вболівали за друзів».
Світлани на порозі не помітив ніхто. Вона вбігла до кухні, вхопила найбільшого ножа, і повернувшись, з розмаху вдарила ним чолов’ягу, який уже повалився всім тілом на матір. Скільки ударів завдала, не знала. Не розуміла, що робить. Зупинилася від криків чоловіків і червоного кольору на руці:
«Убила… Я його вбила… — шепотіла дівчина, присівши на диван поруч з п’яною напівроздягненою матір’ю. — Але ж я ж не вбивця! Я не вбивця!
Викинувши подалі ножа дівчина підвелась, вкрила матір банним рушником. Підійшла до телефону і набрала номер. Щось без розбору кричала, доки не почула на іншому кінці: «Чекайте!»
«Чого чекати? В’язниці? У сімнадцять років?» Світлана вже в уяві розмалювала своє «світле майбутнє». Подивилася на пораненого чоловіка, на матір, на стіл з консервними банками і порожніми пляшками, та недопалками в сільничці. Очі її зупинилися на недопитій пляшці самогону. Дівчина підійшла до столу, налила склянку до країв, і присіла на край табуретки: «Ну що ж, «за упокій душі», вірніше душ?! Моя також уже загублена. Дівчина піднесла склянку до вуст.
— Не треба! Не пий. Навіщо тобі ця гидота?! — в двері увійшов дільничний Кузнєцов, і вирвавши із рук Світлани склянку, вилив на підлогу. — Сиди тихо! Хлопці, огляньте жертву! — до колег.
Поліціянти возилися з пораненим, а дільничний задавав чергові питання «що та як».
— Живий він, товаришу капітане, — сказав один із поліціянтів до Кузнєцова. — Поранений тільки злегка. Швидку б…
— Викликай швидку, Івасенко, — до підлегеглого. А потім до Світлани, — Бачиш, дівчинко, пощастило тобі. Живий. А на рахунок спиртного, так ось, що тобі скажу дочко: не повторюй маминої долі. Вона теж не завжди такою була. Ми ж однокласники з нею. Вона в школі першою красунею була, і відмінницею. А тепер… Бігти тобі звідси треба, дитино. Бігти: у місто, до родичів, навчатися. Та куди завгодно, бо пропадеш. Так ось і під укіс недовго. А матері твоїй вже нічим не допомогти. Сама вона себе топить і тебе за собою потягне, бо твої нерви просто не витримають. А від безсилля врятувати матір і сама швидко пірнеш у бездну. Ти цього хочеш? Хочеш ось так? — він кивнув у бік дивану, де як і раніше лежали матуся та її товариш. А ця «жертва ситуації» жити буде. Рани не серйозні, заживуть як на собаці. Йому не вперше.
Кузнєцов ще щось говорив, але Світлана вже не чула його слів. Паспорт і гроші у кишені, сумка з необхідним на плечі. Новорічна листівка п’ятнадцятирічної давності з адресою батька тісно стиснена у руці.
Світлана йшла вузенькою стежкою до воріт. Ще раз зупинилася. Озирнулася на хату. Здалека було чути завивання сирени «швидкої». Кузнєцов дивився з вікна у темінь. Він проводжав дівчину поглядом.
Грюкнула хвіртка: «Прощай, рідна хато! Пробач мене, мамо!»
ЧужинецьВисокий чоловік, на вигляд років сорока п’яти, у товстій зимовій, з високим хутряним коміром, куртці та високих чоботях зійшов на зупинці у невеличкому селі Т. Він роззирався на всі боки, ніби когось вишукував серед людей, що так само як і він, дістались до села останнім вечірнім автобусом.
Незнайомця в селі відразу помітно. Тут всі один одного знають і така подія не минула людського ока. Люди, у свою чергу, розглядали його. Взявши в руку важку валізу, чоловік перейшов через дорогу, і подався в сторону єдиної крамниці, що зазивала до себе миготінням новорічної гірлянди із широких вікон, розгороджених чорними товстими ґратами.
Чоловік потягнув на себе важкі залізні двері. Увійшов. Молода дівчина сиділа за столиком, голосно клацаючи на калькуляторі.
— Доброго вечора, пані!
— І вам, пане, доброго? Чого бажаєте?.
— Не знаю як і казати…
— Презервативи не продаємо. Он, аптека за рогом. Там запитуйте, — чи то з докором, чи жартуючи, відповіла дівчина.
— Та ні, мені того й не потрібно, — зніяковів чоловік. — Мені б десь переночувати… Може знаєте, хто в селі кімнату здає?
— Ого! Ще складніше винайняти в селі кімнату, як придбати в крамниці презервативи, — знову гострила дівчина.
— То кажете, ніяк не можливо?! — Ще сумнішим голосом перепитав незнайомець, бо ніч насувалась на село, як чорна хмара. Січневий мороз пробирав аж до костей, а до найближчого міста цілих сорок кілометрів. — Ситуація не з простих. Що ж робити?
— Не з простих, згідна, — відповіла дівчина, але не безвихідна. Як казала моя бабуся, царство їй небесне: «Вихід є завжди. Його нема тільки тоді, коли земля вже накрила кришку труни…»
Чоловік наче й не чув тих останніх слів, ходив між рядами з продуктами, щось тихенько нашіптуючи. Чи то прицінювався, чи щось підраховував.
— Та не журіться, — продовжила дівчина. — Якось владнається. Зараз мені все одно зачиняти. Проведу вас до баби Сеньки. Вона інколи гуцулів у себе квартирувала, які на роботу до нас приїжджали. Може й вас прийме…
— До Сеньки, то до Сеньки. Вибору в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.