Читати книгу - "Блукаюча у часі"

Пристрасть — це ніби міцний, солодкий напій, який ти п’єш. Він штурмує, пече, п’янить твоє тіло і ти готовий до всього, будь — коли, будь — де. Забезпечити свої інстинкти, вгамувати тваринну спрагу — ось мета пристрасті, зруйнувати здоровий глузд. Рушійною силою вона пройде по всьому твоєму тілу від п’ят до голови, поки божевільним вихором не поглине повністю. Кров закипить у жилах, і це не лише вислів. Чи відчували ви, як гаряча кров біжіть під шкірою, як вона ніби кипить? Руки починають тремтіти, а потім і все тіло охоплює одним єдиним імпульсом? Ти ніби в гарячці, ніби ось — ось помреш, якщо не задовольниш потреби пристрасті?! Коли ж хміль проходить, ти розумієш, що взагалі — то, ти б собі такого не дозволив? Але як п’янко і приємно було в полоні Пані Пристрасті?

Панувала осінь. Ми жили звичайним буденним життям. Моніка не перебільшила, коли сказала, що університет має доволі жорсткі правила у навчанні та поведінці. Заняття були виснажливими, потребували багато концентрації та часу. Після них, ми ще мали факультативи. Частину ночі проводили в бібліотеці, готуючи завдання. За наші пригоди на свято Юрія, ми були покарані. Тепер, після важких лекцій і практичних занять, я прибирала в їдальні. Моніка на кухні. Це було принизливо. Звісно, найшлося з десяток доброзичливих дівуль, які зло жартували з нас. Взагалі, в університеті з’явився осередок «гнильця». Він складався із пихатих першокурсників. Очолювала їх Альбіна. Худорлява, довгонога краля.

— Сіточка не жме? — Цілий стіл вибухнув гоготом. Я протирала останні столи, коли компанія Альбіни зайшла в їдальню. На мені й справді була сітка для волосся. Я придуркувато посміхнулася і не знала, що їй на це відповісти. Мені тут відпрацьовувати цілий семестр. До дратівливих жартів, я вже майже звикла.

— Тобі, я маю надію, мозок не жме? — Із кухню вийшла Моніка. Очі блищали вогнем. Вираз обличчя навісний. (Просто вона не спала вже декілька діб нормально). Альбіна перестала сміятися й оцінюючи дивилася на Моніку. Всі її посіпаки чекали продовження, але Альбіна не хотіла зчепитися із донькою директорки. Говорили, що Моніка буває нестриманою. Дівчина закусила губу від жалю: «Підемо кудись, де не тхне». Хлопці та дівчата гуртом висипалися за двері. Моніка мовчки повернулася на кухню і закинула ганчірку.

— Піду до кав'ярні. Ти зі мною? — Спитала я в подруги.

— Ні, я маю ще купу зробити завдань.

— Тоді я пішла, якщо набридне, приходь.

— Ок. Але я вдруге не хочу вчитися на першому курсі. І тобі не раджу. — Я одягла куртку, накинула на плече рюкзак і вийшла. На вулиці вже панував листопад. Кожен місяць осені пахнув для мене особливо. Вересень — червоним теплом, жовтень — помаранчевим соком, а от листопад мав відчуття ковдри у велику червоно-білу клітинку та аромату чаю. Перебуваючи тут вже деякий час, я не могла не відмітити красу цього місця, парк був дивовижний! Яких тільки тут не було дерев. За парком дивилися декілька людей, вони чистили його, пестили кожну рослину, обожнювали своє творіння. Залюбки я робила коло, коли йшла до гуртожитку, щоб довше йти. Запах осені наповнив повітря. Різнобарвне листя прикрашали дерева. Була одна алея, яка дуже мені подобалася. Я гуляла тут, коли хотіла усамітнитися. Величезні дуби сторожили її, і мовчазні, завжди сповнені печалі, статуї. Їх я нарахувала дев’ять. Вони зображали жінок у різні моменти розпачу: одна стояла на колінах і простирала руки до неба; інша закрила обличчя руками; третя з відразою дивилася на свої руки які, як мені здалося були ніби у крові; четверта вхопила себе за горло, ніби намагалася видерти з нього щось; п’ята встромила собі ножа у груди; шоста застигла в молитовній позі; сьома — прикривала свою оголену красу; восьма — схопилась за голову і ніби кричала від відчаю і врешті дев’ята — моя улюблена, вона просто стояла схрестивши руки на грудях і дивилась кудись у далечінь. Її обличчя покривала вуаль. Вона була зроблена із сурми, як мені пояснили. Таке сумне обличчя, наче туга по комусь, який давно пішов з життя. В ногах її лежала книга. Вправний митець зробив аутентичні скульптури, які оживали та розповідали кожна свою історію. Але зараз мені не хотілося туди йти, вже було темно і дуже холодно. В кав’ярні я побачила за одним зі столів Марка з Павлом. Павло — сусід Марка по кімнаті. Так склалося, що ми подружилися. Марк все ще був мені небайдужий, але я намагалася не подавати виду. Павло ж, навпроти, дуже мені подобався. Ми могли годинами сміятися і розказувати один одному найпотаємніші секрети. Навіть Моніка іноді ревнувала. Вона казала, що Павло моя «найліпша подружка». Проте, це так. Нам було легко один з одним. Щодо відносин Моніки й Марка, то вони залишалися напруженими. Ми гуляли, спілкувалися, жартували, але іноді він затримував на ній свій погляд довше, ніж було потрібно. Вона ж поводила себе природно, а іноді надміру люб’язно. Павло весело помахав мені рукою.

— Ната! — Так він мене називав. — Йди — но сюди. Допоможи пожвавити цього похмуру! — Марк в’яло посміхнувся.

— Ти сама?

— Так, Моніка робить завдання. Ти ж знаєш її ситуацію, на неї зараз особливо напосіли викладачі та мати…

— Так — так. Як завжди. — Марк і відчував полегшення, що Моніки не було, і в той самий час жадав, щоб вона була поруч. Ця дівчина — його особистий наркотик. Він відчував біль поряд з нею, він відчував відчай без неї. І що з цього було найболючіше — він і сам не міг відповісти. Марк все ще плекав надію, що вона розтане. Моніка весь час вислизала з його рук, треба діяти, хоча порядком йому вже набридло постійно це робити. Але саме цим вона його й приваблювала, ох ця пристрасть. Чи може з його боку це і було щире кохання?

— А ти, що ж не вчишся? — Спитав він.

— Набридло.

— От і молодець. А вона сама?

— Не зрозуміла?

— Моніка сама зараз чи з кимось?

— Сама, я ж казала — займається. — Ну навіщо він задає мені такі питання, виказує тим самим свої почуття до неї. Невже не розуміє, що