Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

навіть не помітили, як виконавець перейшов із французької на українську. Адже у справжнього мистецтва єдина, зрозуміла усім і кожному, мова. … Керує мною ця чарівна красота І ні до чого тут молитви до Notre-Dame. Той, Хто в неї камінь кине, хай горить в огні Бо він не сміє більше жить на цій землі! Я Люциферу за блаженство все віддам Щоб лиш кохала ти мене, Есмеральдо. Есмеральдо…

Слухачі нагородили Аркадія бурхливими оплесками.

Нарешті, настала Протягова черга являти публіці свою співацьку майстерність.

— А ви, шановний, що виконуватимете? — з єхидством у голосі запитала Лія, яка з самого початку турніру побачила у ненависному Іванові головного претендента на перемогу.

— «Чорнії брови, карії очі», — оголосив Протяг.

— Виберіть іншу пісню, — запропонувала Галкіна. І пояснила: — У нас немає потрібної вам фонограми.

— А мені плювати на ваші фонограми, — зверхньо відповів Іван, який, здавалося, не протвережувався з моменту прибуття на турецьку землю. — Я звик співати акапельно. Щоб ви знали: був час, коли саме за живий спів, а не за якусь там фанеру мені аплодували Мельбурн і Токіо, Монреаль і Париж…

І він затягнув:

Чорнії брови, карії очі — Темні, як нічка, ясні, як день. Ви ж мене, очі, плакать навчили. Де ж ви навчились зводить людей?

Прекрасний лірико-драматичний тенор Івана Протяга звучав потужно і чисто. Здавалося, що той спів проникав прямісінько в серця принишклої публіки. Пісня лилася й лилася над піщаним пляжем і готельним комплексом, над басейнами й палісадниками. І всі, чийого слуху торкався той чарівний голос, замовкали, зачудовані ним. Пташки, які будували гнізда для майбутнього потомства, й ті принишкли, слухаючи людський спів. І навіть легенькі хвильки на морі завмерли, застигнуті зненацька чудовою піснею.

Із реакції публіки, Лія Галкіна, яка ніяк не могла пробачити Протягові «Удюку», зрозуміла, що без хитрощів ненависного мужлана не вдасться покарати.

— Буде справедливо, якщо у фіналі ви виступатимете першим, — запропонувала вона Іванові.

— Першим — то й першим, — погодився Протяг і, взявши до рук мікрофона, заспівав:

Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько колюче терня? Чом твої устонька — тиха молитва, А твоє слово гостре, мов бритва?…

І знову Іванів потужний чистий тенор, здавалося, зачарував увесь світ. На той спів до відкритої естради потяглися туристи і пляжники. А коли відзвучав фінал, вибухнув такий потужний грім овацій, якого, напевне, ще ніколи не чув цей курортний берег.

Пошептавшись з Аркадієм і давши публіці час вгамувати пристрасті, Галкіна-Удюка заговорила:

— Перш, ніж оголосити наступну пісню, мушу зробити ліричний відступ. Чи знаєте ви, що таке Одеса і хто такі одесити? Не знаєте? Тоді знайте, що саме одесити зробили найбільший внесок у розвиток цивілізації. За це вдячні нащадки присвоїли винаходам одеситів імена їхніх авторів.

Звичайно, історія не зберегла у своїй пам’яті усіх великих винахідників. Але й те, що дійшло до нас, змушує поважати скромний одеський творчий геній. Наприклад, у часи, коли ще не було на світі не те, що Одеси, а взагалі жодного міста, прадавній праодесит Коля Со відкрив загальновідомий однойменний засіб для пересування. Далі — більше. Чого варті, наприклад, винаходи у галузі метрології таких одеситів, як Міля Грам, Міля Метр, Міля Літр! Або візьмімо відкриття зв’язківців: Цілі Фон, Цілі Граф, Цілі Візор; фізиків Ізі Лятора, Ізі Топа, Мілі Рентгена; хіміків Цілі Фан, Піні Пласта; кутюр’є Сари Фан та багатьох інших, зроблені протягом останнього століття!?! Навіть всесвітньо відому фірму електроніки «Панасонік» заснували не хто інші, як одесити Панас і Соня.

— Сподіваюсь, уже давно ні для кого не є секретом і те, що джаз як музичний жанр, також створили не якісь там американські негри, а одесити, — далі гнула своєї Удюка. — А тепер ми підійшли до головного. З допомогою наступного виконавця я переконаю вас, що і реп народився не в якихось там афро-американських кварталах, а на одеській Молдаванці. І сталося це на добру сотню років раніше, ніж вважають сучасні музикознавці й історики.

— Аркадію, ти готовий? — запитала Удюка.

Той ствердно кивнув головою.

— Тоді поїхали! — наказала вона. І просто в обличчя публіки з динаміків музичного центру заридали дві скрипки і контрабас.

Їхав Хаїм до млина. Їхав Хаїм…, — почав Аркадій Штрум. Шури-бури-вербели, Попід шури вербели, Гори при долині — До млина, — підхопила приспів уся одеська делегація. Здохла в Хайма кобила. Здохла в Хайма…, — вів далі соліст. Шури-бури-вербели, Попід шури вербели, Гори при долині — Кобила, — знову включився хор приспівувачів. Позбирались родичі. Позбирались… Шури-бури-вербели, Попід шури вербели, Гори при долині — Родичі. Стали Хайму радити. Стали Хайму… Шури-бури-вербели, Попід шури вербели, Гори при долині — Радити. Іцько каже: кинути. Іцько каже… Шури-бури-вербели,