Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Учора вдень з’їздив до супермаркету «Сільпо», закупив останнє, чого не вистачало на вечір. Близько сьомої поставили в духовку дві гуски, прибрали в квартирі. До дев’ятої я поїхав за батьками. Привіз їх до нас. Батько піднімався на наш четвертий поверх довго, зупиняючись на кожному поверсі на кілька хвилин. Задишка. Мати теж піднімалася важко, але принципово йшла попереду батька і піднялася в квартиру раніше. Потім приїхала наша подруга Наташа зі своїм салатом і тортиком. О 10:30 приїхала дружина брата Лариса, привезла дві миски салатів олів’є і «Мімозу». Мишко приїхав трохи пізніше. Гусок дістали з духовки о пів на дванадцяту. Можна було їх поставити готуватися ще раніше. Діти ввімкнули телевізор. Сіли за стіл, телевізор бубонів у сусідній кімнаті. Але потім раптом почувся голос Януковича, що вітає український народ з Новим роком. Я схопився, перемкнув канал, дістав шампанське і ледве встиг наповнити келихи перед новорічним боєм телевізійного годинника. Випили шампанського, але якось нерадо. Хоча ялинку ми встигли купити і навіть устигли її прикрасити. Близько о пів на першу ночі вчотирьох із Мишком, Ларисою і Наташею пішли на Майдан. Там було повно народу. Грала музика, тисячі людей жваво святкували, пили шампанське, фотографувалися на тлі барикад і наметів. Нагулявшись по Майдану, повернулися додому. Ніякого відчуття Нового року. Зазвичай у цей час мені дзвонили двадцять-тридцять друзів і знайомих, я дзвонив їм і вітав, але цієї ночі майже ніяких дзвінків і есемесок. Вранці я відвіз маму-Раю і тата-Юру на Борщагів­ку, а Мишка і Ларису на Нивки. По­ставив машину, і ми почали збиратися на поїзд. Попереду — зимовий Крим. Минулого року кримські зимові канікули пройшли вдало. Але і погода була краща, тепліша. Цього року прогноз не тішить. Хмарно, дощ, близько 0 градусів. Зате попереду 16 годин у поїзді, в купе. Їжі набрали, пляшку вина запакували. Їхатимемо і продовжуватимемо святкувати у вузькому сімейному колі. Тео і Антон вже сперечаються: хто з них спатиме на верхній полиці. У нас троє нижніх місць і двоє верхніх. Габі теж хоче спати нагорі.

Поки ми їхали в поїзді до Севастополя, в Києві пройшла «смолоскипна хода на честь 105-річчя Степана Бандери» — марш із палаючими смолоскипами. На чолі йшли Олег Тягнибок, інші лідери партії «Свобода», серед яких депутат парламенту Андрій Іллєнко, син покійного кінорежисера Юрія Іллєнка. Також у першому ряду маршу крокували два священики, дівчина з портретом Степана Бандери, а за ними — кілька тисяч членів і прихильників партії. Вони пройшли по Михайлівській, Володимирській, потім повернули на бульвар Шевченка. Коли проходили повз 5-зірковий готель «Прем’єр-палац», один із депутатів-«свободівців» викрикнув у гучномовець: «Праворуч від нас готель олігарха Ріната Ахметова!» Чи говорив він щось іще, чи ні, не знаю, але після цього кілька учасників маршу підбігли до входу в готель і кинули свої палаючі смолоскипи в передбанник, біля якого стояли чергові готельні портьє. Працівники готелю почали гасити смоло­ски­пи. А марш пішов далі до Бессарабського ринку.

Кличко відразу заявив, що цей марш не має ніякого від­ношення до Майдану. І це правда. Більш того, він не має ніякого відношення до Києва. Київ — спокійне, толерантне місто, яке не варто розгойдувати маршируванням у ногу та вигуками гасел у гучномовець. Настрій від цього маршу впав нижче плінтуса. Якщо кожна партія під час протестів займатиметься такою саморекламою, то на Майдані нікого не залишиться.

Зранку небо опустилося просто на дахи будинків. Гір не було видно. Накрапав дощ. Ми вирішили поїхати до Ялти, сподіваючись, що там, можливо, погода трохи краща. Після майже години дороги на маршрутці ми прибули на ялтинський автовокзал і сіли на тролейбус, що їхав у бік центру. Тільки-но від’їхали від зупинки, відразу опинились у заторі. Я присів на вільне місце, але тут же побачив поруч елегантну сухеньку бабусенцію. Поступився їй місцем. «Яка у вас чудова російська мова! — сказала вона, широко розкривши очі. — Ви з Росії?» — «Ні, — відповів я. — Я з Києва». — «Так? — здивувалася вона цілком щи­ро. — Але ви так красиво говорите по-російськи?» — «Напевно, тому, що я народився в Ленінграді», — спробував я знайти для неї прийнятну відповідь. «Так, напевно, — закивала вона. — У Петербурзі прекрасно говорять по-росій­ськи!» Вона ще хвилин десять намагалася розвинути цю тему, але я вже просто слухав і кивав. Сама вона говорила по-російськи, як мені здалося, точно так само, як і я. Хоча ні, кримський варіант російської все-таки інший, відрізняється від київського. Тут він якийсь навмисний. Так говорять учительки російської мови де-небудь у Центральній Росії, в Тамбові. Занадто чітко вимовляючи кожну літеру та розділяючи зайвою паузою кожне вимовлене слово.

Зрештою я попросив водія відчинити передні двері. Ми вийшли під дощик і рушили пішки, обігнавши ще два тролейбуси, що застрягли в цій нескінченній пробці. Вийшли на набережну. Хлопчаки захотіли постріляти в тирі. Тирщик запропонував на вибір цілий арсенал пневматичної зброї — від револьвера до автомата Калашникова. Постріл із автомата, переробленого під пневматику, коштував близько 10 гривень, так що я запропонував Антону і Тео постріляти з чогось дешевшого. Замість цілей на дерев’яних полицях протилежної стінки тиру стояли зім’яті пивні бляшанки. Тео стріляв непогано, а Антон із десяти пострілів влучив тільки один раз.

Після стрілянини і прогулянки до готелю «Ореанда» і назад ми зайшли до ресторану «Бакинський дворик» і пообідали. Тео замовив собі салат «Баку» і довго його вивчав, розділяючи на інгредієнти. У ньому з кожним місяцем усе більше й більше відчувається майбутній шеф-кухар. Рік тому ми приїздили до Ялти з Сімеїзу в музей Чехова, на Білу дачу. Цього разу через погоду настрій був немузейний, і ми останнім автобусом о 6 годині вечора вирушили назад до Фороса.

Зранку я зателефонував Наташі до Кацівелі й сказав, що ми приїдемо ближче до обіду. Погода прохолодна, сонця практично немає. Сіли на маршрутку і помилково вийшли трохи