Читати книгу - "Гра у вoйнушку"

— Ось, лише це знайшов.

Віра Кекелідзе не звернула уваги на ці надміру спокійні слова чоловіка і поставила ногу на поранений щиколоток пілота. Той заволав. Та кольт ем тисяча дев’ятсот одинадцять творив дива: після того, як його дуло опинилося на лобі росіянина, він замовк і біль ущух.

— Говорі, сука, почєму ти нас бомбіл! Говорі, а то зарєжу! — у цих словах відчувалась радше жіноча гордість, ніж бажання отримати відповідь на власне запитання. Пілот відчув це і спробував перенести основний акцент на відомий феномен гуманності грузинської жінки. Він подивився на неї телячим поглядом і ще раз проскиглив: — Ой, нє убівайтє, прошу вас!

Гурам Дарчія, з ножем у руці, схвильовано дивився на дружину.

— Що ти робиш, геть здуріла? Взяла в полон і хочеш убити?

Пілот зрозумів, що зараз, цієї миті, коли життя його висіло на тоненькій волосинці, на його боці був лише чоловік з ножем у руці. Якби він мав більше часу, то, мабуть, задумався б над іронією долі: офіцер могутньої російської армії, яку за останні два століття перемогли хіба що фіни, армії, чисельність та озброєність, освіченість і традиція, бойовий дух і здатність до самопожертви якої лякала всіх на світі, а особливо — переможців-фінів, солдат ось цієї армії ставав жертвою озброєної грузинки, а його рятівником — так само озброєний, на диво спокійний грузин. Як таке можна було уявити? Але для цього не було часу. Раптом йому згадався «Батько солдата», бачений у дитинстві. Він ухопився за останнє слово, почуте від чоловіка з ножем, і сміливо загорлав:

— Нєт, нєт, нєт! Ар мокла, ар мокла! — він навіть не думав, від якої зброї краще померти — від вогнепальної чи холодної.

— Грузинською не розмовляйте, він усе розу­міє! — переляканий власним відкриттям Гівіко перестрибнув на іншу гілку. Йому не сподобалось, що ворог його розуміє, а кодової мови для спілкування з батьками він ще не вигадав.

Віра вдарила ворога ногою в живіт. Солдат відчув біль між ребром і сліпою кишкою. Полонений звів на Віру здивовані очі й зігнувся. Йому було не так боляче, як образливо.

— Нєт, с плєннимі так нє обращаются! Ето нє положєно — с плєннимі так поступать!

— А что ти с намі так поступаєшь? Не бачиш, мальчік на дєрєвє сідіт і нє можєт заснуть. А ви тут нас громіть хотітє, всєх убівать! — ще один удар ногою влучив між ниркою та легенею. — Моєго сина убівать, моєго мужа убівать, і мєня оставіть в жівих ти хочєшь? Я вас знаю, по тєлєвізору відєла, ви карєтниє бомби бросаєтє.

— Кассєтниє бомби, мамо, — виправив Гівіко.

У Гурама увірвався терпець. Важко було дивитись, як знущаються з беззбройної людини.

— Ну що ти робиш, тільки не вбий цього чоловіка, благаю.

Пілот, почувши слова чоловіка з ножем, вчепився за останню надію:

— Ар мокла, ар мокла! Я ваш плєнний, я нє прєступнік!

Віра Кекелідзе ніби тільки й чекала цього і почала бити гостя.

— Тогда отвєчай, почєму войну начал?

— Я нє начінал, я в Смолєнскє живу, мєня в армію прізвалі, я войну нє начінал.

— Не вір, мамо, бреше ця курва! — прокричав Гівіко, кинувши в полоненого ще один камінець. На цей раз він промахнувся.

— Тихо! Що за слова! — Гурам намагався бути суворим.

— Тогда ти же знал, что здєсь мірноє насєлєніє отдихаєт! — мати не звернула уваги на витівку си­на. — Здєсь дачі, здєсь посьолок, — вона не відпускала полоненого, приставивши до його лоба пістолет. Віра ставала небезпечною. Зупинити її могло лише диво.

Гурамові здалося, що причиною цієї агресії був він. Так, ніби через цього російського солдата Віра виливала перед ним образи за нещасливі роки свого життя. Наче дуло зброї, приставлене зараз до лоба іншої людини, мало бути направлене на нього. Йому стало шкода дружину. Невже він заслуговує на таке від неї? Невже він аж такий нестерпний? Але він думав про це без жалю. Дивлячись на злу та безжальну дружину, він розумів, що вона теж має проблеми і її також хвилює те, що сім’я ледве держиться купи. Гурам дивився на розлючену Віру і розумів, що із заспокійливими ліками він ще довго зможе стримувати її. Раптом до нього дійшло. Він зрозумів, що приймав ліки замість дружини. Бо коли він сам заспокоювався, дружина також ставала байдужою, дивилась на проблеми під іншим кутом, а тема розмови фактично зникала.

Ці пігулки йому прописав лікар. Без урахування частки дружини. Ліки належали тільки йому. «Цікаво, — думав Гурам Дарчія, — якщо моя дружина піде до лікаря й опише цю сцену, їй теж призначать заспокійливе? Якщо, звісно, її до цього не заарештують за розстріл полоненого. І який результат буде від таблеток, що їх носитиме у своїй сумочці Віра Кекелідзе? Відповідь очевидна: якщо Гураму Дарчія потрібно лікування, ліки повинна приймати дружина. І що вийде? Що Гурам питиме ліки дружини і, навпаки, — дружина Гурамові. Це не так вже й погано», — подумав Гурам Дарчія.

Рішення змінити тактику прийшло тієї миті, коли Віра Кекелідзе звела курок і всунула пістолета до рота полоненого. Мимохіть рота відкрив і Гурам, та