Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"

дозрівання передбачає певний рівень зростання та диференціації нервових структур, що дозволяє встановити й запустити «програму центрального двигуна», який детермінований генетично. Він може розглядатись як прокладання нейронних мереж, що пов’язують різні популяції нейронів, топографічно визначені й обмежені, всередині яких циркулюють електричні імпульси та хімічна інформація, опосередкована нейромедіаторами.

• Нейросенсорний апарат немовляти (зокрема, зір, слух, дотик) починає працювати доволі рано.

• На нервово-м’язовому рівні, як показують Остер і Екман[29], лицева мускулатура завершена й функціональна починаючи від народження, і мале дитя здатне дуже рано робити вирази обличчя, які нагадують вирази дорослих.

Процес дозрівання триває в дородовий і ранній післяродовий період, що дозволяє сформувати моторний патерн, морфологія якого мало еволюціонує, передаючи ініціативу досвідові, який шляхом набуття тілесної техніки ліпитиме сміх згідно з образом конкретної соціокультурної групи, до якої належить дитина.

І когнітивне, і психоемоційне дозрівання відбуваються спільно, входячи у взаємодію з різними категоріями стимулів, для того щоб визначити певний профіль розвитку сміху, поділеного на етапи, що характеризуються оперативним переважанням однієї з категорій. До еволюційного профілю значний внесок робить досвід.

3. Перший досвід сміху

• Зародження першого сміху в дитини відбувається у період між двома та чотирма місяцями.

Варіації в часі можуть залежати від когнітивного, психоемоційного, більш чи менш раннього дозрівання немовля, насиченості стимулами його родинного оточення, частоти ігрових взаємодій між дитиною та її рідними і знайомими в атмосфері безпеки.

Сміх, що часто виникає миттєво або після невеликої латентності, виявляє себе в інтенсивній формі. Його неконтрольований, «автоматичний» характер та відразу відчутна інтенсивність (див. wide mouth laugh у типології) розвиватимуться, з одного боку, разом із когнітивним і психоемоційним дозріванням, а з другого — разом із соціалізацією. Після цього сміх стає менш інтенсивним, нюансованим, контрольованим і «добровільним», утім, не полишаючи певної імпульсивності у вираженні.

• Згідно з працями П. Емара[30], Л. А. Сруфа[31], Е. Вотерса і Дж. П. Вунча[32], еволюційний профіль дієвих і операційних стимулів сміху, напевно, такий:

— У першому кварталі, від 4 до 6 місяців, послідовно задіяні тактильно-рухові й слухові стимули: це і цмокання в животик, і «метушливі ситуації» (коли дитині допомагають стрибати на колінця, коли їй дмухають на обличчя, «боксують», потім вовтузять на ліжечку, крутять, підштовху­ють), і лоскіт (ігровий поведінковий патерн пальцями по тілу), тільки опісля, зокрема в другому кварталі, вводячи ритуалізовану гру «лізе рак-неборак». Лоскоти «агресивно-грайливої» природи провокують водночас рухи наближення й уникнення, задіюючи несумісні явища задоволення і страху, очікування і втечі. Також реакції дитини залежать від її настрою, психічного стану, що частково визначається партнером (знайомим чи ні), а також загальною тональністю гри. У звичній ігровій атмосфері дитина знає, що агресія дорослого не перетне певних меж. Малеча сміється і зосереджується, знайомий партнер дає їй почуття безпеки.

Акустичні стимули (5–6 місяців) є переважно материнськими вокалізаціями типу «бум, бум, бум», ляскання губами тощо.

Близько 6–7 місяців відбувається поєднання обох типів.

— У другому кварталі візуальні стимули, прості та складні (маючи деякі риси несумісності, здивування і новизни, наприклад, коли матір, наближаючись до дитини зі схованим обличчям, куйовдить волосся, плазує по землі, перевалюється як пінгвін, смокче пляшечку немовляти), як і «соціальні» стимули (за терміном Сруфа), тобто ритуальні ігри, як-от «ку-ку!», «лізе рак-неборак» або «от упіймаю тебе», виявляють свою операційну вищість над тактильно-руховими й акустичними стимулами. Спричинення сміху цими останніми, що завжди можливе, вимагатиме, зокрема, введення елементів сюрпризу і непередбаченості у знайоме повторення дій, що стали майже механічними.

Серед соціальних стимулів, наприклад, у грі «ку-ку!» «кожен повтор гри відтворює опозицію зникнення/віднайдення, — пише П. Емар. — Спершу вдають, що прощаються. Ця симульована відсутність породжує напруження, інколи болісне, навіть тривожне, після чого настає сміхова розрядка… Гра залежить від цього легкого, стерпного страху, який завдають для сміху».

Гра «от упіймаю тебе» є грою переслідування/втікання, яка «неявно відтворює втечу від великого злого вовка» (П. Емар).

Стикнувшись із цими ситуаціями-стимулами, немовля поступово переходить від пасивної до активної позиції, передчуваючи кінець відомого і знайомого стимулу вигуками «завбачливого сміху», прагнучи його відтворити.

— На другий рік активність дитини дозволяє їй створювати й відтворювати стимулюючі ситуації, що викликають її сміх. Ми вже спостерігаємо самостимуляцію: Адрієн (1 рік) затискує очі руками, а відтак прибирає їх і сміється, щойно почує: «Де ж Адрієн?» (П. Емар).

Так дитина може легше впоратися з невідповідностями і новинками завдяки своєму більш розвинутому когнітивному та психоемоційному рівню.

— У старшої дитини переважає бажання «багато гри» і «трансгресії Над-Я» (дитяча лайка «фу-кака!» — caca-boudin). Вона відіграє роль сигналу до початку гри, запрошення до ігрової взаємодії, яке спостерігається також у приматів. Сміх, що циркулює в соціальній взаємодії, у групі, становить для дитини потужний інстинктивний стимул до рухового акту.

4. Збірні роздуми. — Ці ситуації-стимули мають вписуватися в «позитивну» емоційну атмосферу, так би мовити, «плавати» в ній, що дає почуття упевненості. Вони задіяні в ігрові інтеракції з одним чи кількома знайомими (мати–дитина, батьки–дитина), налагоджуючи співучасть з малим. У цій грайливій і заспокійливій атмосфері стимули, містячи (на когнітивному і психоемоційному рівні дитини) адекватну дозу безглуздя, новизни, страху і знайомого, породжують пік психічного напруження, розпружуючись завдяки сміхові, згідно з механізмом напруження–розслаблення, що лежить в основі цієї поведінки. Однак сміх дитини виражає також задоволення і радість життя, почуття психічної безпеки, радість бути й взаємодіяти зі своєю родиною, втіху від досягнень (рухових, наприклад) або трансгресії Над-Я (галас, «фу-кака»).

Якщо сміх немовляти інтегрується до розвитку системи напруження–розслаблення, він вписується також у розвиток системи задоволення–незадоволення.

Віднині сміх