Читати книгу - "Усі вогні — вогонь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Авжеж, — озвалася мама. — Скажи Росі, нехай поквапиться.
Мама уважно вислухала пояснення Марії Лаури про синів перелам і навіть попросила її пораяти Алехандро кілька сеансів масажу, мовляв, це добре зарадило колись батькові, коли той упав з коня в Матансасі. Й одразу, начеб продовжуючи розпочату фразу, зажадала, щоб їй дали кілька крапель цитринової настоянки, яка завжди добре прочищає їй голову.
Першою того ж вечора заговорила Марія Лаура. Перш ніж піти, вона це сказала у вітальні Росі, і та подивилася на неї так, наче не йняла віри її словам.
— Як ти могла таке вимислити?
— Я нічого не вимислила, це правда, — мовила Марія Лаура. — І я більше не прийду, Росо, — хоч би як мене умовляли, нізащо не прийду.
У глибині душі фантазія Марії Лаури нікому не видалася аж надто безглуздою. Проте Клелія підсумувала загальну думку, коли завважила, що в такому домі, як їхній, обов’язок є обов’язок. Росі випало піти до оселі родини Новальї, однак у Марії Лаури стався напад істеричного плачу, тож не лишалося іншого виходу, як погодитися з її рішенням. Того ж таки дня Пепа й Роса заговорили про те, як багато доводиться вчитися бідолашній дівчині й яка вона стомлена. Мама нічого не сказала на це, а коли надійшов четвер, не спитала про Марію Лауру. Того четверга виповнилося десять місяців, відколи Алехандро подався до Бразилії. Підприємство було так задоволене його роботою, що через кілька тижнів йому запропонували продовжити контракт ще на рік, якщо він погодиться негайно переїхати до Белена[14] для будівництва нового заводу. Дядечко Роке був у захваті від пропозиції, на його думку, це була велика перемога для такої молодої людини.
— Алехандро завжди був найрозумнішим, — озвалася мама. — Так само як Карлос найбільш упертим.
— Твоя правда, — мовив Роке, подумки запитуючи себе, яка муха вкусила того дня Марію Лауру. — Щиро кажучи, ти народила вдалих синів, сестро.
— Авжеж, гріх скаржитися. Їхній батько зрадів би, побачивши їх уже дорослими. Дівчата такі добрі, а бідний Карлос такий відданий родині.
— І Алехандро з великим майбутнім.
— Мабуть, так, — проказала мама.
— Подумати лишень — йому пропонують новий контракт… Що ж, коли будеш в силі, відповіси синові; він, либонь, боїться, що новина про подовження контракту тобі не сподобається.
— Мабуть, так, — повторила мама, задивившись у небо. — Скажи Пепі, нехай напише йому, вона знає.
Пепа написала, не маючи певності щодо того, щó саме повинна повідомити братові, але переконана, що краще мати готовий текст, аби уникнути суперечностей у відповідях. Алехандро своєю чергою дуже зрадів, що мама зрозуміла, який шанс відкривається перед ним. З кісточкою все йшло гаразд; щойно зможе, він попросить двотижневу відпустку, щоб побути з ними. Мама злегка хитнула головою й поцікавилася, чи приніс уже поштар «Ла Расон», аби Карлос прочитав їй надруковані там повідомлення. В домі все влагодилося без зусиль: потрясіння, здавалося, залишились у минулому, а мамине здоров’я стабілізувалося. Діти чергувалися біля неї, дядечко Роке й тітонька Клелія раз по раз заходили до її спальні. Карлос читав мамі газету вечорами, а Пепа вранці. Роса й тітонька Клелія опікувалися прийомом ліків і умиванням, дядечко Роке двічі або й тричі на день пив у її кімнаті мате. Мама ніколи не залишалася сама, ніколи не запитувала про Марію Лауру; щотижня вона одержувала новини про Алехандро, ніяк не коментуючи; просила Пепу дати відповідь і змінювала тему — розумна, уважна й відсторонена.
У ті часи дядечко Роке почав читати їй новини про напружені відносини з Бразилією. Попервах він записував їх на берегах газети, однак мама не переймалася досконалістю читання, й через кілька днів дядечко Роке призвичаївся миттєво новини вигадувати. Спершу він додавав до тривожних повідомлень власний коментар про проблеми, що могли виникнути у зв’язку з цим в Алехандро та інших аргентинців у Бразилії, але оскільки маму це начебто не турбувало, дядечко Роке припинив коментарі, хоча через кожні кілька днів потроху нагнітав атмосферу. У листах Алехандро йшлося про можливий розрив дипломатичних відносин, хоча молодик, як завжди, залишався оптимістом і був переконаний, що міністри закордонних справ розв’яжуть суперечку.
Мама не робила жодних коментарів, можливо, тому, що Алехандро ще не скоро міг попросити про відпустку, але одного вечора вона зненацька спитала лікаря Боніфаса, чи справді ситуація з Бразилією така складна, як про це пишуть в газетах.
— З Бразилією? Ах, так, справи йдуть не надто добре, — озвався лікар. — Залишається сподіватися, що здоровий глузд державних мужів…
Мама втупилася в нього, начеб здивована, що лікар відповів їй, не замислюючись. Вона тихо зітхнула й змінила тему розмови. Того вечора вона виглядала жвавішою, ніж доти, і лікар Боніфас пішов задоволений. А наступного дня захворіла тітонька Клелія; запаморочення здавалися справою минущою, проте лікар Боніфас порадив дядечкові Роке помістити тітоньку Клелію у санаторій. Мамі, яка саме слухала новини з Бразилії, що читав їй Карлос у вечірній газеті, сказали, нібито в тітоньки Клелії мігрень, і через те вона не підводиться з ліжка. Вони мали попереду цілу ніч, щоб обміркувати подальші дії, але після розмови з лікарем Боніфасом дядечко Роке почувався дуже пригніченим, і ухвалювати рішення випало Карлосові й сестрам. Роса згадала про садибу Маноліти Вальє й тамтешнє чисте повітря; наступного після запаморочення тітоньки Клелії дня Карлос повів розмову так вдало, що склалося враження, буцімто мама сама порадила тітоньці Клелії провести якийсь час у садибі Маноліти, мовляв, це піде їй на користь. Один Карлосів колега зголосився відвезти її туди своєю автівкою, бо їхати потягом з мігренню було б утомливо. Тітонька Клелія схотіла особисто попрощатися з мамою, яка застерегла її, щоб тітонька не замерзла, бува, в одному з цих новочасних автомобілів і не забувала щовечора пити фруктове проносне.
— Клелія була налита кров’ю, — завважила мама надвечір у розмові з Пепою. — Вона мені не сподобалася.
— Ох, за кілька днів у садибі тітонька оклигає. Вона трохи втомилася за останні місяці; пригадую, Маноліта запрошувала її до своєї садиби.
— Справді? Дивно, Клелія ніколи мені цього не казала.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Усі вогні — вогонь», після закриття браузера.