Читати книгу - "Повiя"

- Богу моляться?.. - хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.

- Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, - хтось придержує.

- Та батюшка - то нiчого. А як старий дяк почує, - каже Горпина, - та заставе за собою спiвати - ото буде лихо!

Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає - меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.

Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, - пора додому! - сказала.

- Гляди ж, Христе, - гукнула Горпина, - я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.

Вернулися Прiська i Христя додому - краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська - за сльози.

Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає - тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене - простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.

Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.

"Щаслива, здорова, - думалося Прiсьцi. - А тут нi щастя, нi здоров'я…"

Вона лягла спочити, та їй не спалося.

Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, - так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те - хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки… А пройдуть люди - i їй знову сумно. "Господи! хоч би день минав скорiше!" - скаржиться вона, iдучи у хату.

Надвечiр Горпина забiгла по Христю.

- Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!

- Куди се? - пита Прiська.

- Колядувати, мамо.

- Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…

- Тiточко, голубочко, - заторохтiла та. - Пустiть її. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою:

- Та йди вже… Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли - побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.

Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. "Турбуються люди, а менi i того клопоту немає; нi над чим клопотатися", - думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.

- Здрастуйте, тiтко! - гукнула вона на Прiську. - Вийшли провiтритися?

- Оце, як бачиш… Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей.

- Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучає. "Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?" - усе допитується.

- Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути.

- А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою - от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.

- Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! - викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи.

- Ба-ба, ба-ба-ба… - своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.

Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: "Це вiд зайця вiдняла", - скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею - i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз - що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге - є з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти.

Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася.

- Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.

Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як