Читати книгу - "Борислав смiється"

та наглi, непогамованi вибухи i перестали бувати. Рифка осталась сама, мучилась i билась, мов звiр лiсовий, запертий у клiтку, i нiяк не розумiла що се їй такого сталося, її нерозвита думка не могла анi дiйти до причини того стану, анi найти з нього вихiд, найти яку-небудь дiяльнiсть, яке-нвбудь заняття для своєї здорової, крепкої натури, що лишена без усякого дiла, без усякого живiшого iнтересу до життя, сама в собi з'їдалась i попелiла, вибухала хiба надмiрним, бевумним гнiвом за леда дрiбною причиною. В мiру того як Рифка вiдвикала вiд працi, праця ставалась їй чимраз ненависнiшою i тяжчою: вона не могла пересилувати себе, щоб прочитати аби одну книжку, хоть перед кiлькома лiтами тiтка навчила була її трохи читати. Нуда застелювала все перед її очима сiрою, непринадною опоною, i вона ставалась чимраз самотнiша в свiтi, опадала чимраз глибше на днi тої пропастi, яку круг неї i пiд нею викопало багатство її чоловiка i котрої анi вона, анi її чоловiк не вмiли заповнити нi сердечною любов'ю, нi розумною духовою працею.

От в такiй-то порi вродивсь Рифцi син — Готлiб. Лiкарi зразу не обiцювали йому життя. Дитина була хоровита, раз на раз кричала та плакала, а слуги в кухнi пошiптували собi, що се якесь «вiдмiнча». Але Готлiб не вмер, хоть i не стававсь здоровiшим. Зато матерi його хоть на якийсь час свiт роз'яснився. Вона цiлими днями бiгала, кричала, суетилась коло дитини i почулася нараз здоровiшою, менше дразливою. Нуда пропала. I рiвнобiжне з тим своїм виздоровленням вона тим сильнiше полюбила свого сина, чим той був слабший i докучливiший. Недiспанi ночi, ненастанна грижа та захiд коло нього — все це робило їй Готлiба дорожчим, милiшим. З часом хлопчина трохи нiби одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духовi епосi бностi будуть далеко не блискучi. Вiн ледве в другiм роцi ймився ходити, а ще в третiм роцi лепотiв, як шестимiсячна дитина. Зато, на радiсть матерi, почав їсти добре, немов через три першi роки дуже проголоднiвся. Животик у нього все був повний i надутий, як бубон, а скоро тiльки трохи зголоднiв, сейчас починав верещати на всю хату. Але чим бiльше простао Готлiбу. Тим поганшi робились його норови. Вiн Кождо'му мусив докучити, все псував, що далось зiпсувати, i ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тiльки, де би мiг чого причепитися. Мати любила його без пам'ятi, тряслась над ним i у всiм волила його волю. її нерозвинута голова та довго придавлене чуття не могли вказати їй другої дороги для проявлення материнської любовi; вона нiколи й не подумала о розумнiм вихованнi дитини, не дбала нi про що, крiм того, щоб сповнити кожде її бажання. Слуги боялись малого Готлiба, як огню, бо вiн любив нi з сього нi з того причепитись i або роздерти одежину, похляпати, вдряпнути, вкусити, або, коли сього не мiг зробити, починав кричати щомоцi, на крик прибiгала мама, i бiдна людина малась тодi ще гiрше. Сварка i штовханцi — то була ще найменша кара, а то лучалось, що служницю сейчас вигоняно зо служби. Герман знов не любив сина, вже хоть би тому, що i в тi рiдкi днi, коли бував дома, через нього не мав нiколи супокою. Малий Готлiб зразу боявся батька, але коли кiлька разiв мати за нього завзято стялася з вiтцем i отець уступив, хлопець своїм дитячим нюхом прочув, що й тут йому воля, бо мати оборонить, i почав виступати против вiтця чимраз смiлiше. Се лютило Германа, але позаяк жiнка у всiм потакувала синовi i готова була дати собi й око виймити за нього, то вiн не мiг на те нiчо порадити, i се ще пiдносило його неохоту i до жiнки, i до сина. Розлад в родинi ще збiльшився, коли прийшлось дати Готлiба до школи. Розумiється, що кiлька днiв перед записом Рифка плакала над своїм сином, немов то його поведуть до рiзницi; вона розмовляла з ним, немов прощаючись навiки, розповiдала йому, якi-то там острi люди, тi професори, i наперед уже грозила їм, коли котрий поважиться ткнути її золотого синочка: вона наказувала йому, як скоро хто в школi чим-небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався їй, а вона покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Готлiб, не бувши ще в школi, мав до неї вже таку вiдразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми навмисне на то, щоб мучити таких, як вiн, «золотих синочкiв».

Зато Герман ударився в другий бiк. Вiн пiшов до ректора отцiв василiанiв, котрi в Дрогобичi держали тодi одиноку головну школу, i просив його давати позiр на Готлiба, щоби вчився i привикав до порядку. Вiн розповiв, що хлопець розпещений мамою i зiпсутий, i просив держати його остро, не щадити грозьба, навiть кари i не зважати на те, що може говорити i робити його жiнка. Додав навiть, що коли б того було треба, вiн винайде для Готлiба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з-пiд шкiдного впливу матерi. Отець ректор немало здивувався такою бесiдою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Готлiб не тiльки зроду був мало спосiбний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отцi професори, певно, з нiким ще не мали тiлько гризоти, що з ним. Щохвилi ученики, товаришi Готлiба, прибiгали жалуватися на нього: сьому вiн роздер книжку, другому пiдбив око, третьому викинув вiкном шапку в монастирський город. Коли хто в коритарях i в класах робив найбiльше крику i стуку, то певно Готлiб. Коли хто пiд час науки бурчав або стукотiв пiд лавкою, то також вiн. Коли хто в цiлiм класi смiв сваритися. з професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також вiн. Професори зразу не знали, що з ним дiяти; вони день у день жалувалися ректоровi, ректор писав до вiтця, а отець вiдписав коротке слово: «Бийте». Вiдтодi посипались на Готлiба кари та буки, котрi хоть про око трохи нiби втишили, скрушили його крутi норови, але довели його до скритостi i завзятої злостi i так до решти зiпсували його моральну iстоту. Ледве в семи чи восьми лiтах Готлiб скiнчив чотирикласову нормальну школу i, пшiбитий морально, нерозвинедий духовно, з безграничною вiдразою до науки i злiстю до людей, а особливо до вiтця, вступив в гiмназiю. Але тут вiн в трьох роках не скiнчив