Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— За кордоном? Він будь-коли може туди поїхати: час має і грошей йому не бракує. Чого ще треба? Аби лиш заманулося. Мабуть, він збирався тоді у подорож. Отож і вирішив пожартувати: видав майбутнє за минуле, — господар, мабуть, вважаючи, що спромігся на дотеп, засміявся так, наче хотів розвеселити гостя. Але той не виявляв анінайменшого захоплення.

— Невже? А я, бачте, подумав, що він бував за кордоном, і сприйняв його слова за чисту правду. Він же так образно розказував про юшку з равликів і про тушкованих жаб, наче їх бачив на власні очі!

— Певно, хтось йому розповідав. Він мастак брехати, — в цьому його ніхто не переважить.

— Еге ж, ви, здається, маєте рацію, — трохи засмучений, гість поглядав на букетик нарцисів у вазоні.

— Оце й уся ідея? — допитувався господар.

— Ні, тільки початок, найголовніше було згодом.

— Ого! — зацікавлено вигукнув господар.

— Потім він сказав: «Коли вже не можемо поласувати ні равликами, ні жабами, то чи не зупинитись нам на тотімембо? Як ти гадаєш?» — «Гаразд», — відповів я, нічого не підозрюючи.

— Тотімембо… якась дивна страва.

— Ваша правда, аж надто дивна. Але сенсей поводився так поважно, що в мене не виникло жодних сумнівів.

Здавалося, гість вибачається за свою необережність.

— А що ж потім? — холодно спитав той. Гостеві докори сумління не викликали в нього жодного співчуття.

— Потім він гукнув: «Ген, кельнере, принеси-но дві порції тотімембо!». — «Ментібо?» [42] — перепитав кельнер, але сенсей ще поважніше поправив: «Не ментібо, а тотімембо».

— Оце так! Та хіба є така страва «тотімембо»?

- І мені ця назва здалася дивною. Aле ж сенсей великий знавець Європи (тоді я вірив, що він і за кордоном бував), був незворушний. Тому-то я і заходився втовкмачувати кельнерові: «Тотімембо, тотімембо».

— А кельнер?

— Кельнер, — як згадаю, не можу стримати сміху, трохи подумав, а потім мовив: «Дуже жаль, але сьогодні тотімембо немає. От якби ви побажали ментібо, відразу приніс би дві порції». Сенсей засмучено сказав: «От тобі й маєш! Даремно йшли в такий далекий світ. 3начить, ти для нас не роздобудеш тотімембо?» — і дав кельнерові двадцятисенову монету. «Пораджуся з кухарем, може, щось придумаємо», — сказав кельнер і побіг на кухню.

— Видно, Мейтею страшенно кортіло поласувати тотімембо.

— Незабаром вернувся кельнер і сказав: «Якщо замовите, можна приготувати, але доведеться трохи почекати». Мейтей-сенсей заспокоївся. «Чого б і не почекати, сьогодні Новий рік, часу маємо вдосталь», — проказав він, закурюючи сигару. Мені теж нічого було робити. Я вийняв з-за пазухи газету «Hiхон» і почав читати. Тим часом кельнер знову пішов радитися з кухарем.

— Ну й мороки ви йому завдали! — господар був такий уважний, наче читав зведення про події на фронті, аж уперед нахилився.

— Невдовзі з’явився кельнер і сказав: «Останнім часом сутужно на продукти для тотімембо. Ніде не можна купити: ні в Токіо, ні в Йокогамі. Мені дуже жаль, але нічим не можу зарадити». Позираючи на мене, сенсей кілька разів повторив: «Шкода. Виходить, ми даремно йшли сюди»… Далі відмовчуватись не годилося і я додав: «От прикро!»

— Правду кажеш, — погодився господар. Але я так і не второпав, що за «правду» мав на увазі господар.

— Кельнерові, видно, теж було неприємно. «Як тільки найближчим часом роздобудемо продукти, — сказав він, — ласкаво просимо, заходьте». — «З чого ви готуєте тотімембо?» — запитав сенсей. Кельнер нічого не відповів, тільки захихотів. «Напевне з «Hiхонxa»?» [43] — не вгамовувався сенсей. «Так, саме так. Дуже жаль, але останнім часом навіть в. Йокогамі не можна знайти».

— Ха-ха-ха! Це вже кінець? Потішно, — ще голосніше розсміявся господар. Його коліна тряслися так, що я мало не впав. Але господареві було не до мене — він знай сміявся. Здавалося, він радів, дізнавшись, що не

тільки він жертва Андреа дель Сарто.

— Коли ми вийшли на вулицю, сенсей гордо промовив: «Ну як, добре вийшло? Мабуть, потішна була ота балачка про Тоті Мембо?» — «Я в захваті», — відповів я, і ми розпрощалися. Уже час було обідати, я виголоднів і почувався препогано.

— Ще б пак. Це вже нікуди не годиться, — вперше поспівчував господар. Проти цих слів я теж не заперечував. На якийсь час розмова урвалася, було чути лише моє муркотіння.

ТоФу-кун одним ковтком випив прохололий чай, а тоді офіційним тоном провадив далі:

— Власне, я оце зайшов до вас з невеличким проханням.

- У якійсь справі? — господар споважнів.

— Як ви самі знаєте, я кохаюся в літературі й мистецтві, а тому…

— Це ж чудово! — підбадьорив господар.

— Нещодавно з друзями я організував гурток декламації. Ми вирішили збиратися раз на місяць і вести дослідження в цій галузі. Наприкінці минулого року ми вже збиралися на одне засідання.

— Пробачте, але як розуміти вашу «декламацію»?

— Ви читаєте вірші в супроводі мелодії? І взагалі, як ви влаштовуєте свої заняття?

— Маємо намір почати з класичних творів, а згодом перейти і до власних.

— 3 класиків ви, мабуть, виберете «Лютню» Бай Летяня? [44]

— Ні.

— То, може, щось схоже на Бусонову [45] «Сюмпубатейкьоку»?

— Ні, ні.

— Що ж тоді?

— Недавно ми читали одну з трагедій Тікамацу [46]про самогубство закоханих.

— Якого Тікамацу? Того, що писав п’єси для театру ляльок?

«Не було ж на світі двох Тікамацу. Коли заходить мова про Тікамацу, то саме про Тікамацу-драматурга. Ну й тупий у мене господар, коли навіть про таке перепитує!» — подумав я. Нічого не підозрюючи, господар ніжно гладив мене по голові. «Не велика біда, що помилився. І не таке трапляється. Бувають люди, готові вихвалятися тим, що в них закохався кривоокий», — виправдував я господаря і дозволив йому й далі гладити себе.

— Так, саме того, — підтвердив Тофу-кун, дивлячись на мого господаря.

— А як ви це робите? Хтось один читає, чи розподіляєте текст за ролями?

— Ми спробували розподілити ролі й читати, як діалог. Наша мета — перейнятися почуттями героїв твору, розкрити їхній характер. У цьому нам помагають міміка й жести. Найголовніше в декламації якомога виразніше зобразити людей тої епохи, щоб персонажі, чи то панночка, чи хлопець на побігеньках, були як живі.

— То я бачу, у вас, як у справжньому театрі.

— Може. Бракує тільки костюмів та декорацій.

— Вибачте, і добре виходить?

— Як на перший раз, гадаю, вдало.

— А що це за трагедія, про яку ви щойно говорили?

— Ми читали те місце, де мовиться, як човняр везе