Читати книгу - "Веселий ярмарок"

А то приходить Горобець. Таке — нижче трави і тихше води.

— Хазяїне, візьміть на квартиру.

— Куди я тебе візьму? У хаті ліжок, як у госпіталі під час холери.

— А я,— каже,— валетом з ким-небудь спатиму.

— На кого ж ти хоч вчишся?— питаю.

— На прокурора.

— З тебе,— кажу,— прокурор, як із козячого хвоста помело. Ти хоч скарги писати вмієш?

Тут у мене сусід — кровопивця. Цілими днями на саксофоні скиглить. А у мене — поросята. Зачують саксофон, стають на перегородку і співають... Нутрію якось мені підсунув, з авітамінозом. За четвертак. Я три місяці їй у хребет цибулю втирав. Щоб остаточно не полисіла. А потім синаш каже: «Тату! А вона інвалід. Вона рот розтулити не може. У неї верхній зуб на нижній заплівся...» То взяв на квартиру студента із стоматологічного інституту. Такий бідовий хлопець. За кілька хвилин всі зуби їй повисмикував... «Може, вам,— питає,— який заважає? То давайте. Поки інструмент під руками».

Поселився, значить, Горобець.

А через тиждень якась мадмазель прийшла. Ледве у хвіртку просунулася.

— Хазяїне, візьміть на квартиру! Не пожалієте. Я м'ясником працюю.

Хлопці мої як дізналися, що я взяв її, мало не цілували мене.

— Папашо,— кажуть,— ви нам кинули рятівне коло!

— Гаразд. Тільки не хапайтеся за нього всі одночасно...

Найміцніше вхопився за неї Горобець. Шнурує поруч, як винищувач коло бомбовоза.

Спочатку я думав, що його приваблює можливість надурняк поправитися. Думав, що худому майбутньому прокуророві потрібен свій м'ясник, а м'ясникові — свій прокурор. Потім бачу, там діло сягнуло значно глибше. Любовна петрушка закрутилася.

Дивлюсь отак на них, і серце пронизує холод. Думаю: пропав ти, Федю. Не дай бог, вона коли-небудь ненароком ногу покладе на тебе. Розплющить, як океан камбалу. Мощі твої в музеї показуватимуть. Замість святого Онуфрія у Печерську лавру вмонтують... І чого воно так: великих жінок до малих чоловіків тягне? Може, співчуття? Чи материнська турбота?..

Поженилися вони, значить. Ну, я тут і кажу:

— Забирайте, братці, свої манатки — і на іншу парафію. Я одружених не тримаю...

Тут Горобець розцвірінькався:

— Ви — безсовісний! У вас немае людяності!

— Досить,— кажу,— досить! Ти на совість не бий... Ви мені за кілька років тієї людяності стільки наведете, що всі студенти порозбігаються. А в мене хазяйство. І тільки дві руки. Ще й жінка з поганим синдромом...

Тепер ось стою під дверима із вивіскою «Слідчий прокуратури тов. Горобець». І думаю. Впізнає він мене? Чи не впізнає?

Кость Дяченко

СОРОЧКА ТА ПІДЖАК

Відпочиваючи на вішалці в куточку,

Піджак випитував Сорочку:

— Чому, вже скільки я не стежу,

Тебе вдяга Господар першу?

В той час,

Як я — дорожчий в десять раз,

З бостону,

Модного фасону,

При нагородах та значках —

Я ж сила на його плечах!

Сорочка шиєю порожньою зітхнула,

Обшлагом за плече торкнула:

— При чому тут значки, ефект,

Ціна удесятеро вища?

Як я — на цілий міліметр!—

Завжди йому до тіла ближча.

Володимир Золотарьов

ЧОГО ВОНИ ЦІЛУЮТЬ НАС

Я тільки на поріг — вона назустріч. І в щічку мене, Сталося це так несподівано, що я аж подих затамував. Щоправда, була на це й інша причина — ми щойно з Ковбасюком, прощаючись, пропустили по два кухлі свіженького «Жигулівського». А вона сяє, а вона щебече...

Другого вечора, стоячи на порозі в обіймах Марисі, я вже не дихав хвилин зо три. Зрозуміло, цього разу не від несподіванки, а тому, що з нагоди Семенюкового сорокаріччя перехилили по чарці «Перцівки». За годину, відхекавшись, я замислився. «Треба, Петре, робити висновки. Почує запах — покарає. Дивись, кріпко покарає!»

На чергове річчя до Елли Спиридонівни я не пішов, послався на головний біль. Тищука з дисертацією поздоровив не в ресторані, а у відділі й чкурнув чимдуж додому.

І знову Марися чмокнула мене...

Настали, шановні, для мене часи — самі розумієте. Хлопці на пиво, я в кущі. У відділі чиюсь круглу дату відзначають — хворію з обіду, ледь ноги переставляю. А Марися знай собі цілує щовечора...

І тут заїло мене. Чого це, думаю, одного мене дружина має цілувати щодня? Чому немає такого кохання, скажімо, у Ковбасюків? Приходить, бач, щоранку, мордує розповідями. То вони, гляди, День меліоратора відзначали, то свято рибалок. Тут, дивись, й День охорони здоров'я настав, хлопці, звісно, готуються.

Тож вирішив я допомогти товаришеві. Якось послав до Ковбасюків Марисю. Піди, кажу, про наші взаємини повідом. Навіщо, мовляв, таке шалене кохання від людей приховувати. Не пішла — побігла.

Наступного дня Микола, тільки-но зачув, що колеги збираються ушановувати молодого діда Василя Петровича, схопився да бік і, вибравши момент, шмигонув з відділу за мною, також хворим, як на те.

Тепер нас обох дружини щовечора, зустрічаючи, цілують у щічки. Порадилися ми з другом і бачимо: треба й шефу, Павлу Дмитровичу, допомогти. Вирішили з Миколою: у вихідний до його Олімпії навідаються наші щасливі жони.

Володимир Золотарьов

ТАКТИКА

— Ні, ні і ще раз ні!— рішуче заперечив голова місцевкому Гнат Сидорович Круць.— Так вам, шановний Миколо Оверковичу, не бачити путівки, як власного вуха. Не дадуть, це точно. А коли самочинно... розмови всілякі підуть, мовляв, у нас тільки начальство по курортах і їздить. Ні, треба міняти тактику. Я тут поміркував і дещо придумав. Покладіться на мене, все буде гаразд. Так-ти-ка!

І коли на розширеному засіданні місцевкому перейшли до третього питання — «різне»,— Гнат Сидорович кашлянув у кулак, обвів лагідним поглядом присутніх і почав:

— Виділено нам, товариші, дві путівки. Кому дамо? Поміркуймо. Але спершу згадаймо про план. За минулий місяць, сором оце й казати, лише сімдесят шість процентів маємо. Ось так ми трудимося! А хто винен? В першу чергу ви, Миколо Оверковичу. Як начальник цеху. І вам нести за це відповідальність. Можливо, покарання. Але ж, товариші, кого найбільше б'ють за наші спільні прорахунки? Його. У кого найбільше доган? У нього. Має їх, якщо не помиляюсь, шість. А скільки разів йому, пробачаюсь, шию милили? Безліч! Ми, так би мовити, завше збоку. А він, бідолаха, страждає. І, ясна річ, понизився у чоловіка тонус. Запрацювався, запарився. Безвихідь?