Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

спав, трохи розтуливши рота. Ліз нахилилась і поцілувала його в щоку. А він і далі спав. Вона злегка підвела йому голову й потрусила. Він відвернув голову і ковтнув слину. Ліз заплакала. Потім перейшла на край причалу й стала дивитися вниз на воду. З-над затоки засувався туман. Ліз було холодно, гірко на душі, і здавалося, що то вже кінець усьому. Вона повернулася туди, де лежав Джім, і для певності потрусила його ще раз. Вона й досі плакала.

— Джіме, — мовила вона. — Джіме. Ну прошу тебе, Джіме

Джім поворухнувся и скрутився ще дужче. Ліз зняла з себе дальто, нахилилась і вкрила Джіма. Дбайливо й ретельно попідтикала пальто з боків. А тоді пройшла через пристань і крутою піскуватою дорогою побрела додому, до ліжка. Між деревами піднімався з-над затоки холодний туман.

MITRAIGLIARRICE[1]

Божі млини мелють помалу,

А цей млин

Тріскотить механічним стаккато.

Неоковирна мала піхота думок

Суне вперед бездоріжжям.

І зброя її — лиш один кулемет,

Оця портативна «Корона».

РУЗВЕЛЬТ

Робітники вірили,

Що він проти трестів,

І портрети його виставляли у вікнах.

«Ось він би завдав їм у Франції, тим німчаям!» — Казали вони.

Можливо, що й так,

Що він і поліг би там смертю хоробрих.

Можливо, що й так,

Хоч генерали здебільш помирають у ліжку,

Та й він так помер.

А всі ті легенди про нього живого І досі в людей на устах —

Його справжнє буття їм не вадить.

CHAMPS D'HONNEUR[2]

Як уб'ють в бою солдата —

Слава йому й честь,

І одна, як всім, заплата —

Дерев'яний хрест.

Ну, а поки ще живий він,

На рожен не йде —

Шквал атаки десь у вирві

Нишком пережде.

МОНПАРНАС

Серед пристойних людей у кварталі самогубств не буває,

принаймні таких, щоб кінчалися смертю.

Молодий китаєць убиває себе — то він мертвий.

(Газету його й далі кладуть у поштову скриньку).

Молодий норвежець убиває себе — то він мертвий.

(Ніхто не знає, де зник товариш молодого норвежця).

Натурницю знайдено мертву в її самотньому ліжку —

то геть мертву. (Консьєржці добре дався взнаки весь той клопіт).

Пристойних людей рятує рицина, білок, розчин мила,

гірчиця з водою, шлункові зонди.

Пристойних лірдей щовечора бачиш в кафе.

ЕПІГРАФ ДО РОЗДІЛУ

Ми замірялись далеко,

Та йшли навпростець.

Танцювали під скрипку пекельну

— І мерщій додому молитись,

І слугувати одному пану вночі,

А іншому вдень.

ЗА НАШОГО ЧАСУ

КНИГА ОПОВІДАНЬ

IN OUR TIME

1925

ON THE QUAI AT SMYRNA INDIAN CAMP THE DOCTOR AND THE DOCTOR'S WIFE THE END OF SOMETHING THE THREE-DAY BLOW THE BATTLER A VERY SHORT STORY SOLDIER'S HOME THE REVOLUTIONIST MR. AND MRS. ELLIOT CAT IN THE RAIN OUT OF SEASON CROSS-COUNTRY SNOW MY OLD MAN BIG TWO-HEARTED RIVER

Переклав Володимир Митрофанов

© Український переклад,

видавництво «Дніпро» 1979 р.

НА ПРИСТАНІ В СМИРНІ

Аж дивно, казав він, як вони щоразу зчиняли крик опівночі. Я так і не знаю, чому вони кричали саме о цій порі. Ми стояли в гавані, а вони всі були на пірсі й опівночі починали кричати. Тоді ми скеровували на них прожектор, щоб угамувати їх. І це завжди допомагало. Ми кілька разів проводили по них прожектором, і вони замовкали. Одного дня, коли я був командиром патруля на пірсі, до мене підійшов якийсь турецький офіцер, страшенно розлючений: його нібито дуже образив один з наших матросів. Я пообіцяв йому, що негайно відішлю того нечему на судно, де його суворо покарають. А тоді попросив показати мені винуватця. Він показав на одного матроса з гарматної обслуги, напрочуд тихого й сумирного хлопчину. І додав, що той украй брутально його образив, та ще й не раз. Усе це було сказано мені через перекладача. Я просто повірити не міг, що той артилерист так знає турецьку мову, щоб когось образити. Проте підкликав його до себе й сказав:

— Я хочу знати, чи не говорили ви з кимось із турецьких офіцерів.

— Не говорив з жодним, сер.

— Так я й думав, — мовив я. — Але йдіть-но ви краще на судно й до кінця дня не показуйтесь на березі.

Після того я сказав туркові, що провинного матроса відіслано на судно й буде суворо покарано. Атож, якнайсуворіше. Його це страшенно потішило. Попрощалися ми як добрі друзі.

Та що було найстрашніше, казав він, це жінки з мертвими немовлятами. Ніяк не можна було змусити їх віддати своїх померлих дітей. Бувало, по цілому тижню тримали їх при собі. Не віддавали — і край. І ми нічого не могли з ними вдіяти. Тож доводилося забирати немовлят силоміць. А ще я бачив там одну стару, так то взагалі щось надзвичайне. Я потім розповів про цей випадок знайомому лікареві, то він сказав, що я вигадую. Ми саме звільняли від них пірс — треба було поприбирати мертві тіла, — а та стара лежала там на таких собі ніби ношах. Мене спитали: «Може, ви подивитеся на неї, сер?» Я підійшов подивився, і тієї ж миті вона сконала й одразу задубіла. Ноги їй зсудомило, і спину від поперека так само, і тіло враз заклякло. Неначе вона вже цілу ніч була нежива.

Лежала мертва-мертва і геть задубіла. А коли я розповів про це тому медикові, він сказав, що таке неможливе.

Вони всі юрмилися там на пірсі, і то було зовсім не те, що під час землетрусу абощо, бо вони ніколи не знали, чого сподіватися від турків. І гадки не мали, щб турки вчинять першої-ліпшої миті. Пригадуєте, як нам заборонили заходити в гавань і забирати далі тих людей? Коли ми тоді вранці повернули до берега, в мене таки добряче трусилися жижки. Турки мали силу-силенну гармат і могли так ударити по нас, що й духу нашого там не лишилося б. А ми вирішили зайти в гавань, пристати до пірса, кинути передній і задній якорі, а тоді обстріляти турецькі квартали міста. Вони розтрощили б нас на воді, а ми рознесли б до біса їхнє місто. Та вони тільки постріляли в повітря, коли ми заходили в гавань. Після того туди приїхав Кемаль і прогнав геть турецького командуючого. За перевищення влади, чи що. Той трохи забагато собі дозволив. Могла б таки зчинитися неабияка колотнеча.

Ви, мабуть,