Читати книгу - "Кирило Розумовський"

рішучій формі заборонив, «чтоб малороссиян никто, кто б какого звания и достоинства ни был… никакими образы вечное холопство не укреплял… будет же кто на них хотя какие крепости и письма имеют, оным быть недействительными; а ежели кто от того времени дерзнет в противность оных указов с малороссиянами поступать, с теми будет учинено как явными преступниками и ослушниками указов…»

Також без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців. Показовим стосовно цього є розпорядження К. Розумовського від 1760 р. про утворення при гетьманові особливої контори для прийому прохань, листів і документів.

Подібна самостійність українського гетьмана, який, незважаючи на його близькість до імператриці Єлизавети Петрівни, розглядався не більше як один із вищих чиновників Російської імперії, викликала невдоволення царського уряду й спонукала його до активного втручання у справи управління Гетьманщиною. Тож, уже в березні 1754 р., перебуваючи на той час у Москві, імператриця спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників до українських козацьких полків, залишивши за ним лише право його попередників – добирати кандидатів на цю посаду. Тоді ж офіційно було підтверджено становище, за яким українським гетьманам (починаючи з Івана Скоропадського) заборонялося вести самостійне листування з іноземними державами, а при гетьманах постійно знаходилися російські радники-міністри. Відтак все це безпосередньо стосувалося й К. Розумовського.

Під особливо суворий нагляд були поставлені фінансові справи Гетьманщини. Указ від 1754 р. вимагав, щоб гетьман надсилав до Петербурга докладні звіти щодо всіх прибутків й видатків. К. Розумовський просив звільнити його від подібного звітування, однак канцлер М. Воронцов повідомив, що імператриця категорично відхилила це клопотання й зобов’язала гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 р., щоб підірвати економічну незалежність гетьмана на Лівобережній Україні, царським урядом були ліквідовані всі внутрішні митні збори, відомі як «індукта» (податок, що стягувався Гетьманщиною за ввезення товарів із Росії) та «евекта» (податок, що стягувався за вивезення товарів до Росії). Тож увесь індуктивний збір, що припадав на долю гетьмана К. Розумовського, у нього відібрали. Щоправда, трохи пізніше ця втрата частково компенсувалася у вигляді щорічної сплати Кирилу Григоровичу 50 000 крб. з прибутків прикордонних митниць. Але виявилося, що цієї суми недостатньо для покриття всіх гетьманських витрат, тому він попросив у імператриці в борг ще 60 000 крб., які повертав протягом трьох наступних років (по 20 000 крб. із суми, яка йому виділялася на відшкодування втрачених прибутків із прикордонних митниць).

Нарешті, на початку 1756 р. вирішення всіх справ України-Гетьманщини було перенесено з Колегії іноземних справ до Сенату. І хоча це офіційно відбувалося за бажанням самого К. Розумовського, у якого на той час були складні особисті стосунки з головою російського уряду канцлером О. Бестужевим-Рюміним, факт безпосередньої підлеглості гетьмана України вищій російський державній установі відтоді негативно впливав на його престиж. До цього поступового обмеження автономії Лівобережної України та її повноважень додався й царський указ 1761 р. про відокремлення від Гетьманщини і підпорядкування Сенату міста Києва.

Об’єктивно це були перші офіційні кроки царського уряду на шляху до остаточної ліквідації автономного ладу Лівобережної України. У посиленні централізаторської політики російського самодержавства щодо України-Гетьманщини в цей період, безперечно, значну роль відіграла й анонімна «Записка о Малой России». Фактично паплюжачи усі дії гетьманської адміністрації, її автор намагався довести необхідність радикальних змін в Україні й зрівняння її у правах з іншими національними околицями Російської імперії. При цьому чи не найголовнішим об’єктом критики було існуюче на той час українське («малоросійське») право. Останнє кваліфікувалося анонімом «яко главный непорядок в Малой России», оскільки «оно им (українцям. – Авт.) вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Е. И. В…» Звідси випливала й теза (що незабаром лягла в основу позиції царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: «Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавным государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему». Питання, як бачимо, порушувалося, а згодом й вирішувалося досить однозначно – ніякої автономії України немає й не може бути.

Проводив гетьман зміни і в економічній сфері. Так, своїм універсалом від 1761 р., що стосувався винокуріння, він постановив, що право займатися цим видом господарської діяльності мають лише козаки і власники земельних угідь (окрім духовенства, купців і посполитого народу). Нагляд за виконанням цього указу покладався на полковників та сотників. До того ж росіянам заборонялося мати в Україні шинки.

Окрім цього гетьман К. Розумовський задумав заселити ті землі Гетьманщини, що пустували, та власне свої маєтки селянами, що повтікали з Польщі. З цим наміром він звернувся до російської імператриці. Невідомо, якою була реакція Єлизавети Петрівни, але, мабуть, стурбованість Семилітньою війною, у якій на той час брала участь Росія, не дала змоги розглянути це питання.

Під час останнього перебування в Україні у 1763—1764 рр. К. Розумовський здійснив і військову реформу. Зокрема, ним було введено уніформу, яка в першу чергу мала використовуватися полковою старшиною, сотниками, судовими писарями, городовими отаманами і значковими товаришами. Форма полкової старшини включала темно-сині каптан та шапку, червоний шовковий пояс та чорні чоботи. Подібною була форма сотенної старшини, яка передбачала ще обшиті червоним сукном рукава та червону шапку. Відмінною ознакою сотенної старшини від значкових товаришів була наявність на рукавах у представників першої групи вузького «золотого пузамента». Разом з тим рядові козаки мали носити «прежний мундир» до зношення, після чого їм дозволялося пошити однострій з темно-синього сукна, який за своїм покроєм практично не відрізнявся від попереднього козацького одягу.

Особлива увага приділялася також навчанню козаків, а саме швидкому заряджанню рушниці і стрілянню із неї в умовах пішого бою за участю як малих, так і великих військових сил. Суворі вимоги ставилися і до догляду за зброєю. Рушниця підлягала обов’язковому щоденному чищенню за допомогою залізних шомполів. До того ж козак повинен був утримувати шаблю «во всякой чистоте», змазуючи її баранячим жиром, та слідкувати за її гостротою. Згідно наказу гетьмана К. Розумовського велика увага приділялася також і утриманню й спорядженню бойових козацьких коней.

Під час останнього перебування в Україні Кирило Розумовський скликає у Глухові генеральні збори старшини та інших чиновників. Одним із питань, що обговорювалися на них, стало складання прохання про зрівняння статусу українських старшинських посад із російськими чинами. Цей документ був складений і відправлений до Петербурга на розгляд імператриці Катерині ІІ. Укласти положення про ранги Малоросії було доручено комісії, яка займалася «Уложенням про права та вольності російського