Читати книгу - "Степан Бандера"

Переслідування націонал-патріотично настроєних представників інтелігенції не змусили себе довго чекати. Степан Бандера чудово усвідомлював те, що, залишаючись у Львові, він наражається на велику небезпеку, до того ж даремно марнує час. Він запропонував піти в ліси і виявив гаряче бажання залишитися в Україні, щоб безпосередньо брати участь у революційно-визвольній діяльності ОУН. Проте інші члени організації наполягали на тому, щоб Степан пішов за межі території більшовицької окупації і вже звідти вів організаційну роботу. Остаточно все вирішилося після приходу кур’єра від Проводу з-за кордону з таким самим проханням. У другій половині жовтня 1939 року Бандера покинув Львів і разом із братом Василем, який повернувся в місто з польського концтабору в Березі Картузькій, з чотирма іншими членами ОУН перейшов радянсько-німецьку демаркаційну лінію кружними шляхами, а потім прибув до Кракова.

Керівництво ОУН здогадувалося про майбутні репресії з боку Москви, і тому багато хто, не чекаючи приходу Червоної Армії, перебрався за кордон. Більшість із них поселилися біля Кракова і в самому Кракові. На той момент це польське місто стало центром українського політичного, культурно-просвітницького і суспільного життя на західних окраїнах українських земель під німецькою окупацією.

Після прибуття до Кракова Степан Бандера активно включився в діяльність ОУН. Він працював у місцевому центрі, в якому зібралося багато керівних діячів із ЗУЗ, польських в’язниць, було декілька ветеранів, які вже давно жили в Німеччині, Чехословаччині й Австрії. Спочатку становище Степана в організації фактично не було жодним чином визначено. Справді, колись він очолював крайову екзекутиву, але ж після цього був засуджений на довічне ув’язнення, а після нього цю посаду почергово вже посідало кілька людей.

У листопаді 1939 року Бандера змушений був виїхати на два тижні до Словаччини для лікування ревматизму, що посилився в сирих катівнях польських в’язниць. Разом із ним поїхали кілька звільнених українських політичних в’язнів, серед яких були видатні керівні члени ОУН, що працювали в ЗУЗ, Закарпатті і в еміграції. Це дало можливість провести в Словаччині декілька нарад керівного активу ОУН, на яких була проаналізована ситуація, що склалася, шляхи розвитку визвольної боротьби, внутрішні організаційні справи в країні і за кордоном.

Подальший шлях Бандери зі Словаччини лежав до Відня, де також знаходився потужний закордонний центр ОУН, в якому концентрувалися зв’язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також із Закарпатською Україною. У кінці 1939-го або в перші дні 1940 року до Відня приїхав Тимчій-Лопатинський. Було вирішено, що вони вдвох поїдуть до Італії на зустріч із лідером Проводу ОУН А. Мельником. Бандера мав намір обговорити з лідером організації низку справ, проектів внутрішньоорганізаційного і політичного характеру для налагодження ділових відносин між Проводом українських націоналістів і крайовим революційним активом. Після смерті Євгена Коновальця між крайовим Проводом і активом організації та центральним керівництвом склалися ненормальні стосунки. Причиною цього була, серед іншого, недовіра до деяких найближчих співробітників полковника А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського.

Крайова служба безпеки ОУН підозрювала, що Барановський пов’язаний із польською поліцією і винен у провалі крайового керівництва в 1934 році. Є відомості, згідно з якими під час побачення у в’язниці з братом Степан Бандера встиг йому сказати, що польська поліція знає про такі справи, які були відомі тільки двом людям в організації: самому Бандері і Ярославу Барановському. Оцього другого звинувачували також у тому, що саме він переконав Андрія Мельника прийняти на себе керівництво Проводом українських націоналістів, посилаючись на нібито усний заповіт Євгена Коновальця. При цьому молоді революціонери справедливо зауважували, мовляв, який може бути заповіт, та ще до того ж усний, людини, котрій було всього сорок сім років? До того ж в ОУН існувала виборна система. І після трагічної смерті всіма шановного Євгена Коновальця, на думку прихильників Бандери, мали відбутися вибори. Було висунуто вимогу усунути Барановського і провести щодо нього внутрішнє розслідування. Така ж вимога була висунута і щодо Зиновія Книша, одного з ветеранів, якого звинувачували в тому, що він є агентом НКВС.

Коли в серпні 1939 року на Другому зборі ОУН в Італії наступником Коновальця був проголошений Андрій Мельник, намітився розкол: частина делегатів висловилася за обрання на вищий пост Степана Бандери, що сидів на той час у в’язниці.

Зростала також настороженість крайового активу до політики закордонного Проводу. А після так званого Віденського договору щодо Закарпатської України настороженість перейшла у відкриту опозицію проти політики орієнтації на гітлерівську Німеччину. Пакт Молотова – Ріббентропа і політична угода між Берліном і Москвою на початку війни надали цій розбіжності політичної гостроти. У цьому і полягала головна відмінність, що стосувалася стратегії ведення національно-визвольної боротьби, між молодими революціонерами і старими емігрантами. Бандера зі своїми однодумцями вважав за потрібне підтримувати контакти ОУН як із країнами німецької коаліції, так і з західними союзними країнами, при цьому не зближуючись ні з одним угрупованням. Розраховувати слід на власні сили, бо в незалежності України не був зацікавлений ніхто. А фракція Мельника вважала, що ставка на власні сили невиправдана. У незалежності України західні країни справді не зацікавлені, це вони вже продемонстрували ще в 1920-ті роки, а ось Німеччина тоді визнала незалежність Української держави. Тому необхідно робити ставку на Німеччину. Мельниківці вважали, що створювати озброєне підпілля не можна, бо це спричинить роздратування німецької влади і репресії з її боку, що не принесе ні політичних, ні військових дивідендів.

Усі ці суперечності вимагали негайного розв’язання. Для збереження єдності націоналістичного руху конче треба було ліквідувати все більші розбіжності. Крім того, в С. Бандери і В. Тимчія-Лопатинського були розроблені докладний план, стратегія і тактика ОУН у світлі розпочатої Другої світової війни. У їхніх планах були й суто організаційні питання: переїзд Проводу до нейтральної країни, створення двох запасних керівних центрів (у Європі й за океаном), і питання стратегії – вимога не орієнтуватися на Німеччину, готувати народ України до загального повстання, і приватні питання тактики – протидія мобілізації українців-громадян Польщі до польських військ, які організувалися у Франції, підготовка загону для допомоги Фінляндії в її опору радянській агресії. Нарешті, були зачеплені і кадрові питання, що мали принципове значення.

Бандера і Тимчій-Лопатинський сподівалися разом переконати Андрія Мельника. Для цього вони в першій половині січня 1940 року відправилися до Рима. Українським центром у Римі керував ветеран визвольного руху професор Є. Онацький. У той час він був провідником ОУН на італійській території і мав псевдонім Домет. Він вів протокол зустрічі полковника