Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

яку вона бачила в житті — така худюща, якби не очі, то взагалі би нічого не важила. Але мама гадала, що я була страх яка гарна. А я думаю, що мамі видніше, ніж бідній прибиральниці, правда? Ну, хай там як, а добре, що вона мене любила, бо якби ні, то це було б дуже сумно. Бачте, мама після того зовсім мало прожила. Вона померла від гарячки, коли я мала заледве три місяці. А я б так хотіла, щоб вона пожила довше, і я ще встигла б запам’ятати, як кличу її мамою. Як би це було гарно — казати «мама», правда? А тато помер за чотири дні, теж від гарячки. Отак я лишилася сиротою, а всі довкола, як казала пані Томас, сушили собі голови, що зі мною робити. Бо я вже тоді була нікому непотрібна. Це, мабуть, у мене доля така. Вони обоє, мама і тато, були здалека, і всі знали, що ніяких родичів у них не залишилося. Ну, але врешті-решт пані Томас сказала, що забере мене до себе, хоч вона й була страшенно вбога, і чоловік у неї був п’яниця. Вона мене годувала із пляшечки. Ви не знаєте, чому ті, хто годувався із пляшечки, мусять виростати кращими за тих, хто годувався в звичний спосіб? Бо коли я була нечемна, пані Томас завжди питала, як я можу бути таким капосним дівчиськом, адже вона вигодувала мене із пляшечки?

А тоді пані Томас із чоловіком поїхали з Болінброка в Мерісвілл, і я жила в них, аж до восьми років. Помагала їм глядіти дітей — у них було четверо малюків, менших від мене, і мороки з ними було чимало. А якось пан Томас упав під поїзд і загинув, і його мати сказала, що забере пані Томас із дітьми до себе жити, але тільки без мене. І тоді вже пані Томас, як вона сказала, сушила собі голову, що зі мною робити. Але прийшла пані Геммонд, що жила понад річкою, і сказала, що вона мене візьме, бо вона бачила, як я добре даю собі раду з дітьми, і я пішла жити до неї, там іще поряд рубали ліс. Геть безлюдна була місцина. Якби не уява, я ніколи б не змогла там жити. У пана Геммонда був невеличкий тартак, а пані Геммонд мала восьмеро дітей. У неї тричі знаходилися двійнята. Я люблю дітей у помірній кількості, але три пари двійнят поспіль — це вже забагато. І я так рішуче й сказала пані Геммонд, коли знайшлися останні двоє. Бо я мусила їх весь час тягати на руках і так страшенно від цього втомлювалася.

Отак я понад два роки прожила в пані Геммонд, а тоді пан Геммонд помер і пані Геммонд покинула господарство. Роздала всіх дітей родичам і подалася до Америки. А я мусила поїхати до сиротинцю в Гоуптоні, бо ніхто більше не хотів мене брати. У сиротинці теж не було для мене місця, бо він і так був переповнений. Але довелося їм уже мене взяти, і чотири місяці я прожила там, а тоді з’явилася пані Спенсер.

Енн скінчила розповідь і знову зітхнула, цього разу з полегшенням. Вочевидь, їй не хотілося ділитися спогадами зі свого життя в цьому світі, де вона для всіх була тільки небажаним тягарем.

— А до школи ти ходила? — спитала Марілла, завертаючи кобилку на прибережну дорогу.

— Трошки. Лише той останній рік, що жила в пані Томас. А в пані Геммонд дім був так далеко від школи, що взимку ніяк було дійти, а влітку ніхто не вчився, бо канікули, тож я могла ходити тільки навесні й восени. Ну, і звісно, у сиротинці теж ходила. Я добре вмію читати й багато віршів знаю напам’ять: «Битву при Гогенліндені» і «Единбург після повені», і «Бінґен-на-Рейні», і майже всю «Даму біля озера», і «Пори року» Джеймса Томпсона. А ви любите такі вірші, від яких сироти на шкірі з’являються? У хрестоматії для п’ятого класу є такий вірш — «Загибель Польщі» — аж тремтиш, поки читаєш. Я, звісно, до п’ятого класу не дійшла, тільки до четвертого, але старші дівчата давали мені почитати свої підручники.

— А ці пані Томас і пані Геммонд — вони були до тебе ласкаві? — запитала Марілла, краєчком ока поглядаючи на Енн.

— О-о-ох, — невпевнено промовила дівчинка. Її ніжне личко раптом почервоніло, а на чоло зморшками лягло зніяковіння. — Вони хотіли… я знаю, що вони хотіли бути ласкавими й добрими. А якщо люди хочуть бути ласкавими, то вже не зважаєш, коли їм це часом не вдається. У них і так було забагато клопотів. Дуже важко мати чоловіка-п’яницю, а вже три пари двійнят поспіль — то ще важче, правда? Але я певна, що вони дуже хотіли бути до мене ласкавими.

Більше Марілла ні про що не розпитувала. Енн мовчки захоплено позирала навсібіч, а Марілла глибоко замислилася, неуважно поганяючи кобилку. У серці її ворухнувся жаль до цієї дитини. Яке нещасне життя без любові їй довелося спізнати — життя, сповнене тільки важкої праці й бідності, у якому всі її зрікалися; адже Марілла була достатню прониклива, щоб читати між рядків справжню історію дівчинки. Не дивно, що вона так тішилася, коли думала, наче матиме свій рідний дім. Шкода, що доведеться відправити її назад. А що, як вона, Марілла, усе ж пристане на братове незбагненне бажання — і залишить її? Він так затявся, а мала начебто хороша й здібна.

«Вона занадто балакуча, — думала собі Марілла, — та це можна буде виправити. Нічого грубого чи непристойного вона не каже. Поводиться, як справжня дама. Здається, вона з хорошої сім’ї».

Прибережний путівець був здичавіло-безлюдний. Праворуч від нього купчилися густі ялиці, чию мужність не здолали довгі роки боротьби з морськими буревіями. Ліворуч — стрімкі червоні піщані кручі підкрадалися так близько до шляху, що конячка, бодай не така сумирна, як кобилка Катбертів, напевне, уже випробувала б терпець своїх погоничів. А біля підніжжя тих круч громадилося каміння, відшліфоване хвилями, і розташовувалися піщані бухточки, де галька виблискувала, немов океанські коштовності. А далі було море — синє, мерехтливе — і понад водою кружляли мартини, а їхні крила сріблясто палахкотіли під сонцем.

— Правда ж, море неймовірно прекрасне? — спитала Енн, ніби пробуджуючись від тривалої мовчанки. — Якось іще в Мерісвіллі пані Томас винайняла екіпаж і повезла нас усіх на цілий день за десять миль, на узбережжя. Ох, як я тоді тішилася