Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Потім кулак наштовхнувся на тіло, а тіло — на кулак, і Оті здалося, ніби він на секунду підняв на пальцях руки щось надзвичайно важке. Підпирав цей тягар усією своєю вагою, всім тілом. Водночас він відчув, як щось кидає його назад, відступив і впав на канат, важко дихаючи, знову готовий до захисту.

Але Кінь-Гадюка стояв там, де вони зіткнулися. Руки його висіли вздовж тіла, уста були широко розкриті. Як і очі. Ота раптом побачив їхні холодні зелені райдужні оболонки, які пливли у каламутних білках, мов у молоці, кудись угору, так повільно, повільно… ще повільніше, ніж падав сам Гадюка. Він упав спершу на одне коліно, потім на лікоть, на руку… але очі й уста все ще були широко розкриті, й здавалося, ніби він от-от устане, засміється або щось скаже своїм маленьким ротом.

Та Гадюка не сказав нічого і не засміявся. Навколо запала тиша… Раптом у натовпі пролунав пронизливий вигук:

— Нарешті! Суддя, лічи!

Раймундо Перрейра, який стояв на рингу, білий, мов стіна, ворухнувся і схилився над тим, що лежав. Але не лічив.

— Це був фол![10] — вигукнув він. — Нижній удар!

Перрейра випростався і злякано дивився на глядачів, випнувши груди, ніби зібрався відбити ними град обурених вигуків і ті кулаки, які звелися над головами.

— Я суддя! — репетував він. — Я вирішую! Це був нижній удар. Я дискваліфікую!..

— Не розпатякуй, а лічи! Ми теж бачили. То був чистий удар!

— Я повторюю… — загорлав Перрейра, але проковтнув наступні слова і обернувся до молодика з великою квадратною головою, який перестрибнув через канат і почав сам лічити над Гадюкою, рухаючи ребром долоні вгору і вниз, немов хотів його розрубати:

— Один, два, три…

— Забирайтеся геть! — схопив його за руку Перрейра. — Я забороняю!

— Замовкни! — вигукнув молодик замість числа десять, одштовхнув Перрейру і випростався: — Все! Переможець він, а ти давай плати!

— Ані сантима! — замахав Перрейра рукою. — Це був фол, і вирішую тут я!

— Неправда! — вигукнув молодик. — Переможцю, ану заціди йому в пику, хай знає, що таке чистий удар!

— Неправда! Плати-и-и! — сипло крикнув пан Дантон. — Шахраї! — Маленький, мов пташеня, він вискочив на ринг, грізно ошкіривши свої незліченні зуби, готові вп'ястися Перрейрі в шию. — Плати! Шістдесят франків і ні сантима менше! Хай платить, громадяни! Хай дотримає своєї обіцянки! На нього, громадяни!

Голос у пана Дантона зірвався, та, напруживши всю свою волю, він ще спромігся пропищати:

— Правосуддя! Справедливість!

Але потім зовсім утратив голос і стояв німий, звівши вгору долоні, які стискалися й розтискалися, немовби волали замість уст:

«Громадянине бій за переможця! Громадяни, вперед!»

Весь цей час Гадюка лежав на палубі. Ніхто не звертав на нього уваги, навіть переможець.

Ота стояв біля каната, на який хвилину тому впав, але вже не такий насторожений. М'яв паралізовану ударом руку й через те трохи послабив пильність. Ще не вірив у перемогу і в кінець бою. Не міг вірити. «Як це могло статися?» — свердлила мозок одна-єдина думка.

Але відповіді не знаходив. Тер холодною рукавичкою чоло, яке аж пашіло вогнем, бачив пана Дантона, свого мовчазного захисника, захриплого трибуна, стежив за його героїчною боротьбою з голосом, і йому ставало трохи смішно, хоч він і досі тремтів.

«Нерви, нерви, — подумав Ота, і ця думка немовби прорвала загату. Він раптом зрозумів, чому переміг і як це сталося: пароплав хитнувся, і Гадюка налетів на його кулак, утративши рівновагу. — Ось як це було. Нічого незвичайного — умови для обох були однакові. І якби це я налетів на кулак Гадюки, Перрейра спокійно полічив би наді мною до десяти. А над Гадюкою він не захотів лічити й не заплатить мені обіцяної суми. Втім, я не дуже й шкодую. З великим задоволенням я зацідив би йому, нікчемі, в щелепу. — Ота люто глянув на Перрейрину просяклу потом сорочку. — Шовкова. Мабуть, і кальсони у цього нікчеми шовкові! Втім, він, мабуть, носить труси, спортсмен же!..» Оту охопило нездоланне бажання піти й перевірити, зірвати з Перрейри білі штани й швиргонути їх за борт: «Ось тобі за ці нещасні шістдесят франків! Навчися додержувати слова!»

Це був той самий імпульс, який недавно спонукав Оту одним ударом покласти в куток майстерні бригадира. Але тепер він стримався: це бажання виникло не одразу, і Ота встиг охолонути. Він одвернувся від Перрейри і глянув на публіку. Судновий офіцер у білому кашкеті проштовхувався вперед. За ним ішла білява жінка. Вона зупинилася коло самісінького рингу.

— Монді! — суворо покликала вона. — Монді!

Це пролунало так, немов жінка кликала цуцика, але Раймундо Перрейра швидко обернувся і справді побіг до неї, наче цуцик.

Вона зашепотіла йому щось на вухо. Офіцер тим часом зупинився і глянув на небо. На його устах блукала усмішка. Моиді-Раймундо Перрейра знизав плечима.

— Гаразд, — промимрив він. — Гаразд… — Відтак обернувся до юрби і заговорив знову, як на сцені: — Дами й панове! Вельмишановна публіко! Я дотримую свого слова — ось винагорода! — Перрейра витягнув гаманця із задньої кишені штанів. — Шістдесят франків, шановні! Можете самі порахувати! — І замахав банкнотами в повітрі.

— Хай живе переможець! — вигукнув молодик з квадратною головою і підняв Отину праву руку. Потім незграбно зняв з нього рукавички і розв'язав бандаж.

— Отже, ми виграли! — задоволено прошепотів пан Дантон. — Мерщій тікайте, друже, щоб вони знову…

— Полічіть свою винагороду, — порадив Оті молодик.

— Марселю! Камілю! Допоможіть Гадюці! — закричав Перрейра.

— Ходімо, швидко! — прошепотів пан Дантон. Він гордо ступав поруч переможця, мов сторожа, яка охороняє царевича в золотій короні. Цією короною були шістдесят франків у Отиній жмені, а царевич — він сам, Ота. Юрба почала розходитись, але за хвилину зібралася знову біля Марселя Петіжана й Каміля Верхарта, які допомогли підвестися Гадюці. Той уже стояв на ногах, і вони тільки підтримували його. Поминаючи Оту, він випростався, і його очі, знову примружені, як на рингу, вп'ялися йому в обличчя.

— Тьху, — сплюнув пан Дантон.

За боксерами йшли Монді Перрейра і білява жінка. Перрейра уважно слухав, коли вона йому щось пошепки пояснювала… мабуть, що не треба бути таким негідником. Ноги в неї були не тонкі й не товсті, а саме такі, які можуть сподобатися спортсменові з добрим смаком.

Ота, звичайно, мав на увазі себе. Добрий настрій у нього був цілком виправданий. Адже він виграв. Виграв!

Ота озирнувся, шукаючи свій