Читати книгу - "Поліанна"

передавала цій жінці. Вона казала, що це її обов'язок, бо місіс Сноу бідна, хвора й належить до тієї ж парафії, що й міс Полі; звичайно, це мали робити всі парафіяни. Міс Полі робила це по четвергах по обіді, — зрозуміло, не сама, а через Ненсі. Сьогодні зробити це зголосилася Поліанна, і Ненсі, з дозволу міс Полі, охоче віддала доручення їй.

— Гарно, що воно на мені не висітиме, — ділилася з Поліанною Ненсі. — Хоча, любеньке ягнятко, мені соромно перекидати роботу на ваші плечі.

— Але, Ненсі, мені приємно це робити.

— Побачимо що ви скажете, коли хоч раз побуваєте там, — кисло зауважила Ненсі.

— Чому? — здивувалася Поліанна.

— До неї ніхто не любить ходити. Якби тільки людям не було її шкода, жодна душа й раз на день не навідалася б до неї, така вона уїдлива. От тільки її доньки по-людськи шкода, бо змушена доглядати за нею.

— Але чому, Ненсі? Служниця зрушила плечами.

— Ну, власне, геть усе чисто…, на думку місіс Сноу, в житті відбувається неправильно, навіть дні тижня ідуть не так. Якщо сьогодні понеділок, вона шкодує, що то не неділя, а якщо принесеш їй холодець, їй неодмінно забагнеться курки. Однак, якщо принесеш курку, то почуєш, що їй хочеться бульйону з ягняти.

— Яка кумедна жінка, — розсміялася Поліанна. — Тепер мені тим цікавіше подивитися на неї. Вона має бути такою непередбачуваною і… і несхожою на всіх. Мені подобаються люди, не схожі на інших.

— Гм! Атож, вона таки не схожа на інших… на щастя для нас усіх! — похмуро завершила вона.

Поліанна пригадала цю розмову, коли повернула до воріт пошарпаного маленького котеджу. Її очі сяяли від перспективи зустрічі з несхожою місіс Сноу.

На стукіт Поліанни двері відчинила бліда зморена дівчина.

— Доброго дня, — ввічливо звернулася Поліанна — Я — від міс Полі Гаррінгтон. Мені хотілося б побачити місіс Сноу.

— Проходьте, будь ласка. Ви — перша, хто хотів би побачити її, — глухо пробурмотіла дівчина. Але Поліанна цього не почула. Дівчина повернулась і коридором провела Поліанну до дверей у самому кінці.

Вона впустила Поліанну до кімнати хворої й зачинила двері. Всередині панувала напівтемрява; дівчинка деякий час кліпала очима, призвичаюючись до мороку. Аж тепер вона розгледіла тьмяний обрис жінки, що напівлежала в ліжку під протилежною стінкою. Поліанна пішла до неї.

— Доброго дня, місіс Сноу. Тітонька Полі переказує, що вона сподівається, що ви сьогодні почуваєтеся краще, і ось вона передала холодець із телячої ніжки.

— Для мене? Холодець? — пролунав вередливий голос. — Добре, дякую, хоча я сподівалася, що сьогодні буде бульйон з ягнятини.

Поліанна трохи засмутилась.

— Справді? Дивно, а мені сказали, що ви завжди просите курку, коли вам приносять холодець, — промовила вона.

— Що? — хвора різко повернулася.

— Пусте, — поспішила запевнити Поліанна. — Зрештою, хіба не однаково? Просто Ненсі казала, що ви завжди просите курку, коли наші приносять холодець, а бульйон з ягнятини ви просите тоді, коли вам приносять курку. Але, напевне, вона щось забула чи переплутала.

Хвора аж усілася на ліжку, а це вже для неї була виняткова подія, хоча Поліанна цього не знала.

— Хто ти, міс Нахабство? — запитала вона.

— Ой, ви помилилися, місіс Сноу. І я рада, що це так. Бо це ж було б гірше, ніж Гефзіба, правда? Мене звати Поліанна Вітьєр, я — небога міс Полі Гаррінгтон. Я нещодавно приїхала до неї. Ось чому оце й принесла холодець.

Протягом першої половини промови хвора з цікавістю сиділа прямо. Але при згадці про холодець вона безвільно відкинулася на подушку.

— Гаразд, дякую. Твоя тітонька дуже люб'язна, але в мене зранку зовсім немає апетиту, до того ж я хотіла бульйону… — раптом міс Сноу запнулася, а тоді почала говорити зовсім про інше. — Я цієї ночі ані хвилиночки не спала.

— От якби мені так, — зітхнула Поліанна, виставляючи миску з холодцем на маленький столик і вмощуючись на стільці. — Ми забагато часу марнуємо на сон. Ви теж так гадаєте?

— Марнуємо час на сон! — вигукнула хвора.

— У цей же час ми можемо просто жити. Шкода, що вночі ми не живем.

Місіс Сноу знову сіла в ліжку.

— Ти дивовижне дівча! — вигукнула вона. — Ану, підійди до вікна і підніми штори, — звеліла хвора, — я хочу краще тебе роздивитися!

Поліанна підвелася, але засміялася якось жалісно.

— Боже, але ви ж побачите мої веснянки! — зітхнула вона, ідучи до вікна. — А я так раділа, що тут темно і ви їх не помітите. Ось. Тепер ви можете… — вона урвала, повернувшись до ліжка. — Зрештою, я рада, що ви захотіли мене побачити, адже і я тепер можу розгледіти вас. А мені ніхто не казав, що ви така гарна.

— Я — гарна? — з гіркою іронією перепитала жінка.

— Атож. Хіба ви цього не знали? — вигукнула Поліанна.

— Не знала, — сухо відповіла місіс Сноу. Вона прожила сорок років, і останні п'ятнадцять тільки те й робила, що бажала, аби все було по-іншому. Їй просто на думку не спадало тішитися тим, що є.

— О, у вас такі великі темні очі, і темне кучеряве волосся, — лебеділа Поліанна. — Я так люблю чорні кучері. (У мене такі будуть, коли я піду на небо). А ще дві рожеві плямки на щоках. Ви справді гарні, місіс Сноу. Я гадаю, ви й самі б це побачили, якби подивилися на себе у свічадо.

— Свічадо? — урвала хвора, падаючи на подушки. — Мені не так часто випадає чепуритися біля свічада… і тобі таке було б, якби ти правцем лежала на ліжку.

— Я вас розумію, — співчутливо погодилася Поліанна. — І все ж дозвольте, я принесу свічадо, — вигукнула вона, кинулася до трюмо і схопила маленьке люстерко.

Повертаючись до ліжка, дівчинка зупинилася і критичним поглядом оглянула хвору.

— Перш ніж ви подивитеся на себе, дозвольте мені трішки підправити вашу зачіску, — запропонувала вона. — Можна, я просто поправлю волосся?

— Ну, якщо ти так наполягаєш, — неохоче дозволила місіс Сноу. — Але воно однаково не триматиметься.

— Ой, дякую, я так люблю робити зачіски, — зраділа Поліанна, обережно поклавши люстерко і взявши гребінець. — Звичайно, я так зопалу нічого особливого не зроблю, бо дуже поспішаю показати вам, які ви гарні. Іншим разом я його розпущу і трохи над ним попрацюю, — торохтіла вона, вправно перебираючи ніжними пальцями хвилясті пасемця волосся на чолі хворої.

Хвилин з п'ять Поліанна працювала вміло, вправно, начісуючи впертий кучерик, зачісуючи вгору пасемця на шиї або збиваючи подушку, щоб голова мала ефектніший вигляд. Тим часом хвора супилася та іронізувала з приводу цих маніпуляцій, а тоді раптом прокинулося в ній збудження,