Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

— Я подбаю про нього, — спокійно сказала місіс Бейлок, увійшовши до кімнати.

Деміен озирнувся і, побачивши її, начебто одразу заспокоївся.

— Він дуже перелякався, — сказала Кетрін няньці.

— Він не любить церкви, — відказала місіс Бейлок. — Він хотів замість того піти до парку.

— Хлопчик наче знавіснів, — мовив Торн.

— То він просто розсердився, — відрубала місіс Бейлок.

Вона підійшла до вікна й узяла Деміена на руки. Хлопчик пригорнувся до неї, мов до рідної матері. Торни мовчки спостерігали цю сцену. А тоді повільно вийшли з кімнати.

— Щось тут нечисто, — сказав увечері Гортон своїй дружині.

Перед тим вона мовчки вислухала його розповідь про денну пригоду.

— Щось воно не те з цією місіс Бейлок, — провадив він, — щось не те з цим хлопчиком, та й у всьому домі щось негаразд.

— Ти надто близько береш усе до серця, — сказала місіс Гортон.

— Коли б ти все те бачила, то зрозуміла б мене.

— Звичайний собі дитячий спалах.

— Звірячий спалах.

— Хлопчик дуже гарячий, ото й тільки.

— З якої б це речі?

Жінка похитала головою і нічого не відповіла; потім дістала з холодильника городину й заходилася дрібно кришити її на дошці.

— Ти заглядала коли-небудь йому в очі? — спитав Гортон. — То так, наче на звіра дивишся. Ці очі пильнують за тобою, вичікують. Здається, вони знають щось таке, чого не знаєш ти. В них світиться спомин про місця, де ми ніколи не бували.

— Знов ти зі своїми забобонами… — пробурмотіла жінка, й далі готуючи салат.

— Ось постривай, і сама побачиш, — переконував її Гортон. — Тут діється щось лихе.

— Скрізь діється щось лихе.

— Не до душі мені все це, — похмуро сказав чоловік. — Гадаю, нам краще б звідси виїхати.

Тим часом Торни сиділи на терасі. Було вже пізно. Деміен спав. У будинку було тихо, ніде не світилося. Із стереодинаміків линула спокійна класична музика. Джеремі й Кетрін сиділи мовчки й дивилися в темряву. Обличчя в Кетрін було припухле, на ньому виднілися садна та подряпини, і вона раз у раз прикладала до них серветку, змочуючи її теплою водою з глечика, що стояв поруч. За цілий вечір вони не озвались одне до одного ані словом, просто мовчки сиділи поряд. Страх, що виник між ними, був знайомий і багатьом іншим батькам і матерям: вони вперше відчули, що з їхньою дитиною щось негаразд. Страх цей зродився в мовчанці, і поки що про нього ніхто не говорив.

Кетрін торкнулася рукою глечика і, відчувши, що вода вже вихолола, викрутила серветку й відклала її набік. Торн спостерігав за нею, аж поки вона зустрілася з ним поглядом.

— Ти певна, що не треба викликати лікаря? — тихо спитав Торн.

Кетрін похитала головою.

— Кілька подряпин, ото й тільки.

— Я мав на увазі… для Деміена, — сказав Торн.

Вона безпорадно знизала плечима.

— А що ми йому скажемо? — спитала пошепки.

— Ми й не повинні нічого казати. Нехай просто… обстежить його.

— Його обстежували місяць тому. І нічого не виявили. Він не хворів ще жодного разу в своєму житті.

Торн кивнув головою і замислився.

— Кажеш, жодного разу не хворів? — перепитав він з цікавістю.

— Ні.

— Дивно, правда ж?

— Хіба?

— Так мені здається.

Чоловіків тон здивував Кетрін, і вона повернулася, щоб поглянути йому в очі. Дивилась і чекала, що він скаже далі.

— Я хочу сказати… не було ні вітрянки, ні кору… ні свинки… Ні навіть нежиті чи кашлю… чи застуди…

— То й що? — спитала Кетрін, так наче не бачила нічого дивного в такому аж неправдоподібному здоров’ї хлопчика.

— Просто… мені здається це незвичайним.

— А от мені не здається.

— А мені здається.

— Він має здорових батьків.

Торн замовк, відчуваючи, як стискається його серця. Таємниця, схована десь у глибині душі, зачаїлася в ньому. Вона не полишала Джеремі всі ці роки, але здебільшого він знаходив виправдання для себе; хай він і винен був у брехні, одначе щастя, яке ця брехня спородила, давало йому розраду. Поки все йшло гаразд, було зовсім неважко тримати свою майже приспану таємницю в собі. Але тепер Джеремі відчував, як вона починає розпирати йому груди, ладна ось-ось вихопитися назовні.

— Коли б у твоєму чи моєму роді, — провадила Кетрін, — були випадки… ну, якихось там психозів чи душевного розладу… то, слово честі, мене б занепокоїло те, що сталося сьогодні…

Торн поглянув на неї і відвів очі.

— Але я про це думала, — сказала вона, — і знаю, що з цього погляду все гаразд. Деміен — здоровенький, міцний хлопчик. Він має кілька поколінь здорових предків і з того й з того боку.

Торнові було несила дивитися на дружину, і він лише кивнув головою.

— Він перелякався, ото й тільки. Це просто… прикрий епізод. З кожною дитиною таке може статися.

Торн знову кивнув і стомлено провів рукою по чолу. Серцем йому хотілося розповісти про все дружині, вихлюпнути таємницю назовні. Та було вже надто пізно. Брехня затяглася. Кетрін зненавидить його за це. А може, зненавидить і дитину. Атож, надто пізно. Вона не повинна дізнатися про таємницю народження Деміена…

— Я оце думала про місіс Бейлок, — сказала Кетрін.

— Що саме?

— Мабуть, нам треба залишити її.

— Сьогодні вона мені сподобалась, — тихо мовив Торн.

— Деміен так збудився. Можливо, він чув, як ми говорили про неї в машині.

— Може бути, — сказав Торн.

Це вже прояснювало дещо. Може, й справді то їхня розмова викликала такий страх у хлопчика. Вони ж бо гадали, що він нічого не чує, а він тим часом усе те всотував. І саме загроза втратити няньку сповнила його нестямним жахом.

— Атож, може бути, — повторив Торн, і в голосі його забриніла надія.

— Я хочу дати місіс Бейлок додаткові доручення, — сказала Кетрін, — щоб вона якийсь час була поза домом. Може, посилатиму її вдень за покупками, а сама більше часу приділятиму Деміенові.

— А хто робив це досі?.. Їздив за покупками?

— Місіс Гортон.

— Вона не буде проти?

— Не знаю. Але я хочу проводити більше часу з Деміеном.

— Ну що ж, по-моєму, це буде розумно.

Вони знову замовкли, і Кетрін відвела очі.

— Атож, це буде розумно, — повторив Торн. — Дуже розумно.

На якусь мить йому здалося, що все владнається. А потім він раптом побачив, що Кетрін плаче. Серце в нього знову стислося. Дивлячись на дружину, він шукав потрібних слів, щоб утішити її.

— Ти маєш рацію, Кеті, — пошепки мовив він. — Просто Деміен почув, що ми хочемо звільнити його няню.