Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— Ось і все, — сказав капітан Рім. — Якось одного вільного від служби вечора я зайнявся пошуками у старих паперах архіву поліції. Врешті-решт натрапив на папку з матеріалами про осіб, що безслідно зникли в 1876 році, і, звичайно ж, у списку знайшлося ім’я Рудольфа Фентца. Річ зрозуміла, що опис зниклого був недосконалим і бракувало відбитків пальців. Навіть зараз я ладен віддати рік життя і мені спалося б вночі спокійніше, якби у нього взяли відбитки пальців. У звіті говорилося, що йому 29 років, з великими баками, у високому капелюсі, темному сюртуку і картатих штанах. Ось приблизно і все, про що там згадувалося. Ані слова про краватку чи жилетку і ані слова про те, чи його туфлі защіпалися на ґудзики. Ім’я його Рудольф Фентц, і помешкання він мав за тією ж адресою на П’ятій авеню, — у той час це, напевно, був житловий будинок. І останній запис у його справі: не знайдено. Мені страшенно не подобається цей випадок, — тихо промовив капітан Рім. — Не подобається він мені, і радше б я ніколи не чув про нього. А ви як гадаєте? — І, сердито насупившись, він запитав: — Невже цей хлопець вийшов на вулицю і розчинився у повітрі в 1876 році і знову матеріалізувався в році 1950-у?

Від несподіванки я стенув плечима, а капітан сприйняв цей жест як негативну відповідь.

— Ні, певно ж, що ні, — сказав він. — Звичайно, що ні. Але ж має бути якесь пояснення.

Я б міг продовжувати перелік. Я б міг запропонувати вам кілька сотень таких історій. Якось вранці із спальні вийшла шістнадцятирічна дівчина зі своїм одягом у руках, бо він став явно завеликим для неї. Того ранку на вигляд їй не можна було дати більше одинадцяти років. Були ще інші пригоди, надто жахливі, щоб згадувати про них на цих сторінках. Усі вони сталися в одному тільки Нью-Йорку та його околицях, усі протягом кількох останніх років; а я підозрюю, що ще тисячі таких випадків відбулися і далі відбуваються в усьому світі. Я міг би розповідати і далі, але напрошується запитання: що ж це діється, і чому? Відповідь, гадаю, мені відома.

Чи помічали ви, що майже всіх ваших знайомих поймає дедалі глибше несприйняття дня сьогоднішнього? І всезростаюча туга за минулим? Бо я помічав. Ніколи ще за все своє тривале життя не чув я від людей стільки нарікань щодо того, чому, мовляв, їм не довелося жити «на межі століть», або в часи, коли «життя було набагато простішим» і «було варто жити», «коли можна було народжувати на світ дітей і розраховувати на майбутнє», або ж просто «у давні, добрі часи». Коли я був молодий, ніхто такого не говорив! Тогочасні дні вважалися славною порою! А зараз таке почуєш мало не від кожного.

Вперше за всю історію цивілізації люди відчайдушно намагаються втекти від сучасності. Наші кіоски завалені ескапістською літературою, саме визначення якої дуже промовисте. Цілі часописи присвячені фантастичним оповідям про втечу — втечу у інші часи, минуле і майбутнє, до інших світів і планет — про негайну втечу будь-куди. Навіть наші поважні часописи, видавці книжок і Голівуд не забарилися прореагувати на зростаючий попит на цю тему. Так, це бажання заполонило світ, наче спрага, наче жахливий суцільний гніт, який стає фізично відчутний, тиск мільйонів людських свідомостей, що поволі, але певно вже позначається на самому часові. У ті хвилі, коли цей тиск найпомітніший, коли майже всесвітній потяг до втечі досягає найвищої межі — і відбуваються пригоди, які поповнюють мою колекцію.

Люди тягнуться руками до годинникових стрілок часу, і я боюся, що ті, врешті-решт, не витримають. Коли настане ця хвиля… нехай-но уява підкаже вам, якими божевільними виявляться ті кілька годин, що залишаться нам: усі безконечні миттєвості, з яких збудоване наше життя, несподівано перестануть триматися купи і хаотично перемішаються у часі.

Так, за плечима в мене більша частина життя, мене можна пограбувати лише либонь на кілька років. Однак це всеохоплююче поривання до втечі зі світу, який міг би стати багатим на звершення і щасливим, видається мені дуже зловісним. Ми — мешканці планети, яка все-таки здатна забезпечити пристойне життя кожній сущій на ній душі, про що у дев’яносто дев’яти випадках зі ста мріють усі люди. То чому ж нам цього не дано?

Вуді Аллен

КУГЕЛЬМАСОВА ПРИГОДА

Оповідання

З англійської переклав Павло Насада

Перекладено за виданням: Penguin Book of Modem Humour. Penguin Books, 1983.

Кугельмас, професор гуманітарних наук у Сіті-коледж, і в другому шлюбі не зазнав щастя. Дафна Кугельмас була недотепа. Від першої дружини, Фло, у нього залишилося двоє недорікуватих синів, і він по самі вуха загруз в аліментах та виплатах допомоги для дітей.

— Чи міг я коли подумати, що все так погано складеться? — поскаржився якось Кугельмас своєму психоаналітикові. — Дафна котись подавала надії. Хто ж міг сподіватися, що вона не пильнуватиме себе і її розіпре, як надувний човен? До того ж грошей у неї не густо — вагома підстава не жити у шлюбі з такою особою. Проте це не таке вже й лихо з моїм хистом та вмінням. Ви розумієте, куди я гну?

Кугельмас був лисий і на тілі волохатий, як ведмідь, одначе ж душа його була не з каменю.

— Я маю зустріти нову жінку, — провадив він. — Моя душа прагне любощів. Може, я й непоказний собою, але я чоловік і жадаю любовних походеньок. Я жадаю ніжності, жадаю підбивати клинці. Я вже добряче підтоптався, тож поки не пізно, хочу кохатися у Венеції, робити те саме за гроші у клубі «21», обмінюватися ніжними поглядами понад келихами з червоним вином та полум’ям свічки.

Лікар Мендель посовався у кріслі й відказав:

— Любовна пригода не зарадить. Ви нереально дивитесь на речі. Ваші проблеми сягають далеко глибше.

— І ще. Любовні походеньки мають залишатись у таємниці, — не вгавав Кугельмас. — На друге розлучення мене не вистачить. Дафна мене доконає.

— Пане Кугельмасе…

— Сіті-коледж відпадає, бо там працює й Дафна. Звісно, у нью-йоркському Сіті-коледжі є студенточки, варті уваги, але декотрі з них…

— Пане Кугельмасе…

— Допоможіть мені. Минулої ночі мені наснився сон. Я гасав лукою з кошиком для пікніків у руках, на якому красувався напис: «Варіанти вибору осіб прекрасної статі». А потім помітив у кошику отакенну діромаху.

— Пане Кугельмасе, найбільше що ви можете