Читати книгу - "Виховання почуттів"

про пані Арну. Певно, до неї проходять через суміжну кімнатку, що біля дивана? Арну щойно відчинив туди двері, щоб узяти носову хусточку; Фредерік у глибині помітив умивальник. Аж тут із кутка, де стояв камін, почулося якесь бурмотіння; воно долинало від суб'єкта, котрий, сидячи в кріслі, читав газету. На зріст він був п'ять футів дев'ять дюймів; очі трохи примружені, волосся сиве, вигляд величавий, і звали його Режембар.

— Що там таке, Громадянине? — спитав Арну.

— Нова підлість уряду.

Йшлося про звільнення якогось шкільного вчителя. Пеллерен знов узявся проводити паралель між Мікеланджело[15] та Шекспіром. Дітмер наладився йти. Арну наздогнав його і дав йому дві асигнації. Юссоне подумав, що це слушна хвилина.

— Чи не змогли б ви, дорогий патроне, видати мені аванс?..

Але Арну вже всівся і почав шпетити якогось вельми гидкого на вигляд дідка в синіх окулярах.

— Хороший ви, дядечку Ісаак, нічого казати! Три картини, знецінені, пропали. Всі на мене плюють! Тепер усі їх знають! Що накажете з ними робити? Хіба що спровадити їх у Каліфорнію!.. До дідька в зуби! Замовчіть!

Фахом цього дідка було фальшування підписів на полотнах давніх майстрів. Арну, відмовившись платити, брутально випровадив його. Зовсім інакше він зустрів бундючного пана в орденах, із бакенбардами і в білій краватці.

Зіпершись ліктем на віконний засув, він запобігливим тоном довго щось говорив йому. Потім вигукнув:

— Ах, графе, для мене не становить жодних труднощів знайти посередника!

Дворянин погодився, Арну заплатив йому двадцять п'ять луїдорів і, ледве той устиг вийти, вибухнув:

— Яке ж воно нестерпне, оте знатне панство!

— Всі вони нікчеми! — буркнув Режембар.

Минав час, і справ у Арну дедалі ставало більше; він розкладав статті, розрізав конверти, підбивав рахунки; на стук молоточка, що долинав із крамниці, виходив простежити за пакуванням, потім знову сідав до роботи і, далі водячи по папері металевим пером, відповідав на жарти. Того дня він мав обідати у свого повіреного, а на другий день — виїхати до Бельгії.

Інші гомоніли про різні буденні речі: про портрет Керубіні, про напівкруглу залу Академії мистецтв, про майбутню виставку. Пеллерен ганив Інститут. Плітки точилися впереміж із суперечками. В цю низьку кімнату набилося стільки люду, що ніде було й повернутися, а блимання рожевих свічок просочувалося крізь сигарний дим, ніби сонячне проміння крізь туман.

Двері біля дивана відчинились, увійшла висока кощава жінка з такими поривчастими рухами, що на чорній тафтяній сукні дзеленькали всі брелоки її годинника.

Це була та жінка, яку Фредерік минулого літа мигцем бачив у Пале-Роялі. Дехто називав її на ім'я, обмінюючись із нею потиском рук. Юссоне вирвав, нарешті, в Арну п'ятдесят франків; годинник вибив сьому; всі стали розходитися.

Арну попросив Пеллерена залишитись, а сам тим часом повів мадмуазель Ватназ до туалетної кімнати.

Фредерік не чув їхніх слів: говорили вони пошепки. Та раптом жіночий голос вихопився гучніше:

— Вже півроку, як справу зроблено, а я все чекаю!

Залягла тривала тиша; мадмуазель Ватназ показалася знову. Арну пообіцяв їй щось.

— Ну-ну! Тоді побачимо, — сказав він.

— Бувайте, щасливий чоловіче! — сказала вона, виходячи.

Арну швидко вернувся в ту саму кімнату, нафабрив вуса, поправив шлейки, щоб підтягнути штрипки, і, миючи руки, сказав:

— Мені потрібні два панно над дверима, по двісті п'ятдесят штука, в жанрі Буше[16]. Можна сподіватися?

— Домовилися, — сказав, червоніючи, художник.

— Ну й гаразд. І не забувайте моєї дружини!

Фредерік провів Пеллерена в самий кінець передмістя Пуассоньєр і попросив дозволу інколи навідувати його; згоду люб'язно було дано.

Пеллерен перечитував усі праці з естетики, щоб одкрити справжню теорію Прекрасного, оскільки був упевнений, що, осягнувши її, створить шедеври. Він обклався всілякими можливими посібниками, рисунками, зліпками, моделями, гравюрами і, страждаючи, шукав; він звинувачував погоду, нерви, свою майстерню, виходив на вулицю, щоб знайти натхнення, здригався, так начебто воно найшло на нього, потім кидав почату картину і задумував іншу, що мала бути ще прекрасніша. Отож, катуючись жадобою слави й марнуючи дні в суперечках, вірячи в тисячі нісенітниць, у системи, в критику, в необхідність якихось правил чи якоїсь реформи в мистецтві, він дожив до п'ятдесяти років, створивши всього кілька начерків. Непохитна гордість не дозволяла йому впадати в зневіру, проте він завжди був роздратований і постійно перебував у тому збудженні, воднораз штучному і природному, яким позначено артистів.

Коли входили до нього, найперше в око впадали дві картини, де на тлі білого виділялися коричневі, червоні й сині плями. Все це було вкрито сіткою накреслених крейдою ліній, безладно поснованих туди-сюди так, що нічогісінько не можна було второпати. Пеллерен пояснював зміст обох композицій, позначаючи великим пальцем ті частини, яких іще бракувало. Одна з картин мала зображати «Шаленство Навуходоносора», друга — «Нерон спалює Рим». Фредерікові вони дуже сподобались.

Його захоплювали й етюди жінок із розпущеним волоссям, і краєвиди, на яких багато стовбурів покрутила буря, а над усе — начерки пером в манері Калло, Рембрандта чи Гойї; оригіналів їхніх він не знав. Пеллерен зневажливо ставився до цих робіт своєї молодості; тепер він стояв за високий стиль; художник повчальним тоном красномовно говорив про Фідія та Вінкельмана. Речі, які оточували його, посилювали враження від його слів: тут можна було бачити череп на аналої, ятагани, чернечу рясу; Фредерік одного разу надягнув її.

Коли він приходив рано, то заставав Пеллерена в незручному похідному ліжку, застеленому драним килимчиком; господар лягав пізно, бо запопадливо відвідував театри. Слугувала йому старенька жінка в лахмітті, обідав він у харчевні і жив без полюбовниці. Завдяки знанням, набутим без будь-якої системи, його парадокси були дотепні. Зневага до всього сірого й міщанського проривалася в нього в сарказмах, сповнених прекрасного ліризму, а до майстрів відчував він таку побожність, що це підносило і його трохи не до їхнього рівня.

Але чому він ніколи не заводив мови про пані Арну? Щодо її чоловіка, то інколи він називав його добрим хлопцем, інколи — дурисвітом. Фредерік чекав, коли Пеллерен пуститься на відверті розмови.

Якось, гортаючи рисунки в одній із його папок, Фредерік у портреті циганки знайшов щось подібне до мадмуазель Ватназ, а що ця особа його цікавила, то він захотів дізнатися, що вона за одна.

Спочатку Ватназ, наскільки відомо було Пеллеренові, вчителювала десь у провінції; тепер вона дає уроки, пробує писати до маленьких газет.

Судячи з того, як вона поводиться з Арну, можна було — здавалося Фредерікові — вважати її за його коханку.

— Та ну! Вистачає йому й інших!

Тоді юнак, відвернувши лице, що зашарілося із сорому через