Читати книгу - "Сучасна польська повість"

могло б довести до розриву. Часом вона ніби волала: ось я, іди зі мною в світ моєї віри! Але водночас якась непереборна сила спонукувала її опиратись адвокатовим наказам. А я, вислухавши всі докори, знов повертав на своє. Вона віддалялась на якийсь час, а потім раділа, що знову належить мені і що я цього хочу. Аж дивно, як спритно вона вміла викрутитись, коли ми потрапляли в ніякове становище.

Одного разу ми з Бандою поїхали на велосипедах до сусіднього містечка Коминки подивитись, якого лиха наробила повінь. Нам схотілося поласувати морозивом, і ми зайшли до єврейської крамнички, бо там воно коштувало дешевше, а в мене в кишені були самі дрібняки, мабуть, не набралося б і злотого. Ванда делікатно поправила мені комір сорочки, коли рудоволоса хазяйка принесла дві порції вершкового морозива, а як та подавала лимонад, удруге зробила цей жест, аби тільки не дивитись на неї. (Господи, що їм зробили євреї, обурювався я в душі, відколи облишив антисемітську «Самооборону народу» і за допомогою лівої преси засвоїв принципи гуманізму та класової солідарності. На думку ендеків, євреї гірші навіть за злодіїв і бандитів, бо вони невиправні. Ще в початковій школі вчитель, щоб покарати за пустощі, садовив мене на одну парту з дівчатками-єврейками). Але любов заступила в цю мить усі інші почуття, і в цій тісній кондитерській, де стіни були засиджені мухами, а вікно виходило на вбиральню, я, дивлячись Ванді просто в очі, палко говорив:

— Краще б ти вже грішила не сама, а разом зі мною, аби тільки не мучилась так, як оці жертви поводі… — і стискав її руку.

— Грішила? — шепотіла вона. — Тобі ще мало? Ти хочеш катувати мою душу?

— Душу і тіло.

— Я почуваю душею…

Вона зашарілась. В цю мить до кондитерської ввійшов прилизаний, вичепурений Генек Батко, лобуряка невиправний, він уже цілий місяць не ходив до гімназії і знічев’я залицявся до Ванди. Він низько вклонився нам, замовив морозиво й боком сів на підвіконня. Вандине лице побіліло, наче його хтось пудрою обсипав. Вона відразу пішла в наступ на мене. Здається, кожен знайомий стежив за нею на доручення адвоката. Бідолашна Вандуся!

— Чому ти не читаєш «Малий дзеннік», а тільки «Дзеннік поранний»? А може, щось іще гірше? Не вдавай із себе дурня. Ой, вибач, це я зопалу. Все переплутала, я так нервуюсь. Адже це комуністична газета. Мій тато тобі вже казав.

Ах, пан адвокат! Він курив цигарки з солодкавим запахом, здається, єгипетські, і з сардонічною посмішкою, з сардонічною люб’язністю, удаючи з себе людину безсторонню й зичливу, пояснював мені, що таке свобода.

У нас дозволено робити і те, й те, ми ніколи не допустимо в Польщі справжнього фашизму, для цього досить одного концентраційного табору, аби тільки він був в інших руках, та ізоляції євреїв, — але чи все те, що дозволено і не загрожує в’язницею, слід — робити? «Я в цьому питанні згоджуюся з визначенням Маркса чи Енгельса. Ми живемо в світі необхідності, і людина вільна лише в тій мірі, в якій усвідомлює цю необхідність».

Світлий костюм у сосонку, модна шовкова сорочка темно-синього кольору, щоки в червоних жилках. Сірий капелюх з химерно вигнутими крисами (адвокат відрепетирував погляд з-під нього). «Ну, дітки, бувайте, не пустуйте. Коли ваш поїзд?

Я все забуваю. Пах-пах-пах!» — Він вдало наслідував чахкання старенької чортопхайки, що возила вже третє покоління гімназистів з нашої округи.

За адвокатом суне його дружина, здоровенна туша, шия, як у вола. Але ж вона зараз повернеться. Чорти б її взяли!

— Газети мені надсилають безплатно.

— Безплатно? — радісно підхоплює Ванда. — Ага!.. Так воно і є: хтось їм дає гроші. Недарма пишуть у наших газетах про оті московські срібники…

— Ти їх бачила?

— Ні, але доказів є скільки завгодно.

— Шкода. — Я глибоко зітхнув. — А мені б так хотілось побачити.

— Ну знаєш… Я ще раз прошу тебе — не строй із себе дурника.

— Боронь боже!

— От і добре! — вона аж у долоні плеснула.

Іншим разом, приклавши руки до розпашілого обличчя, вона вчинила мені просто-таки інквізиторський допит.

Я здогадувався, що Ванду гризе сумління, вона страшенно мучилась, вважаючи, що пожертвувала всім, і вимагала від мене такої самої жертви. Це було якраз після сповіді.

— То хто ж кінець кінцем переможе в Іспанії?

— Заспокойся, Вандо. Ну… Не треба істерики. Республіканці гірше озброєні. Я читав, що їм доводиться витягати кулемети з-під трупів своїх товаришів, щоб битись далі, що вони підхоплюють гвинтівки, які випадають з рук убитих братів…

— Ти не викручуйся! Я питаю, хто, по-твоєму, повинен перемогти.

— Повинна перемогти справедливість.

— Знов те саме! Ти що, смієшся з мене?! — Вона мало не плакала. — Повинні перемогти фалангісти! Католики. Тобі що, вуха позакладало, коли тато пояснював? Комунізм — небезпечна ідея.

Пан адвокат! Ледве з’явиться хмарка, як він вертається додому, шукає парасоля, встряє в суперечку, вгамовуючи наш молодечий запал. «Ви, юначе, людина недурна, тож повинні розуміти, що життя дається нам тільки раз і не варто жертвувати ним навіть заради ідеї. Поліцаїв скрізь вистачає… А як там ваше господарство? Буде з нього справжній бауернгоф, а? Доживемо до тих часів, доживемо, будьте певні. — Він підморгнув Ванді: — Ти знаєш, яка ідея нам не до вподоби, ну, бувайте, бувайте…»

А в мене й досі таке почуття, наче в серце мені ножа вгородили. Він підморгував Ванді, кабан вгодований!

Змова проти мене?!

Ванда аж корчиться, так бідолашній тяжко, таких мук завдає їй власна покірливість. Ох, що ж ви наробили — ти, адвокате, і ти, ксьондзе!

Ванда розлючено накидалась на мене:

— Ти комуніст? Я всім кажу, що це неправда.

— Не хвилюйся. — І, щоб заспокоїти її, почав оповідати, скільки штурханів перепадало мені від батька, коли я кидав корови на вигоні й біг до костьолу, аби тільки вбратись у мереживну накидку і стати з кадилом перед вівтарем поруч ксьондза. Я калатав дзвоником і кадив так завзято, що червоні іскри, розлітаючись на всі боки, сипались на лик Христа, і ксьондз мусив стримувати мене — мовляв, не слід виявляти такий великий запал, прославляючи господа бога.

Ванда слухала, примруживши очі: «знайшов дурненьку».

Галу-балу (це вона!), теревені-вені (це також вона!) про все — і про важливе, і про дрібниці.

Про косооку Зоську, яка ніяк не може сплатити внесок «на спасіння душі нехрещеного негреняти», бо вислала своєму коханому в семінарію кілька злотих. Не може дати собі ради з тією дурною любов’ю, цілісіньку ніч лежить крижем на холодній підлозі, тремтить уся,