Читати книгу - "Семеро підземних королів"

Але у всій Чарівній країні не знайшлося б людини, яка б сховала Білана від народного гніву.

«Я заховаюсь у підземному ході», — вирішив Білан.

Зрадник так поспішав залишити місто, що не взяв з собою нічого з їжі, а прихопив лише ліхтарик з маленькою лампочкою всередині адже в підземному ході вічні сутінки.

Крадькома Руф Білан пробрався в підвал вежі, на верхньому майданчику якої були раніше в полоні Дроворуб і Страшило. Цей підвал відділявся від підземелля міцними дверима. Але в дверях моряк Чарлі випиляв отвір, коли разом з Еллі та її друзями з'явився сюди визволяти полонених. Через цей отвір і вибралися на волю Дроворуб і Страшило, а тепер дивом протиснувся і товстий Руф Білан.

Утікач поквапливо видобув вогонь запалив гніт ліхтарика й кинувся в темінь підземелля. Незабаром він почув за собою тяжку ходу Залізного Дроворуба. Той гукав:

— Повернись, божевільний чоловіче! У Печері чудовиська! Тобі загрожує смерть!..

Але для засліпленого страхом Руфа Білана все на світі здавалось кращим за повернення до рідного міста, яке він зрадив. Жах гнав його вперед, і нарешті помітивши в стіні підземного коридора чорний отвір, Руф не роздумуючи, кинувся в нього. Перед ним відкрився вузький звивистий прохід, і Руф Білан, намагаючись не шуміти, прокрадався далі й далі. Кроків і голосу Залізного Дроворуба вже не було чути: мабуть він загубив слід утікача.

— Врятований! — щасливо зітхнув Руф Білан, упав на кам’яну підлоту й втратив свідомість.

Ліхтарик випав у нього з рук, лампочка, мигнувши, погасла, непроглядна пітьма оточила Білана.

Руф Білан очуняв Він не знав чи довго лежав у запамороченні, але його руки і ноги заніміли, він ледве підвівся. Тільки тепер він цілком збагнув увесь жах свого становища. Один, без їжі та води, без світла, тому що олії в ліхтарику вистачить ледве на три чотири години…

«Піду назад і здамся, — вирішив Білан Там мені, можливо збережуть життя, а тут я загину від голоду і спраги в страшних муках…»

Він засвітив ліхтарик і пішов. Та після запаморочення Руф Білан не зміг знайти потрібний напрямок і не наближався до коридора, що залишив позаду, а віддалявся від нього. Але зрозумів це Білан лише тоді, коли вузький хід розширився і перетворився у велику круглу печеру, в стінах якої виднілось кілька отворів.

Перш ніж утікач зумів обдумати свої дії, він вийшов на середину печери і оглянувся.

— Я тут не був, — мовив собі Руф, і слабкий звук його голосу, багаторазово відбиваючись від стін, став несподівано гучним. — Значить, я йшов не в той бік. Але ж яким ходом я сюди прийшов?

Жах остудив йому кров: він не міг згадати, з якого коридора він вийшов.

Втративши здатність мислити, Руф Білан кинувся у перший отвір, який трапився йому на очі. Десять хвилин бездумного бігу привели його до стінки: далі ходу не було.

Повернувшись до знайомої печери, Руф передусім поклав камінь біля отвору, з якого вийшов.

— Я буду позначати кожен хід, в якому побуваю, — сказав Білан. — Таким чином мені вдасться хоча б не побувати двічі в одному і тому ж місці…

Відпочивши кілька хвилин, Руф Білан заглибився у сусідній коридор. Коли цей коридор роздвоївся, втікач вибрав правий хід. Але знову Руфу довелось вибирати один з двох напрямів. Що далі він йшов, то химернішим ставало плетиво широких і вузьких, високих і низьких, прямих і кривих переходів. Ці ходи з'єднували печери, які нагадували просторі бенкетні зали, склепіння яких не досягало слабке світло ліхтаря, або здавалися круглими чашами з водою на дні, або скидалися на розсипи каміння, яке випало згори…

В марних блуканнях минуло кілька годин.

Скільки? Білан цього не знав, але бачив, що ліхтар почав згасати: олія закінчувалась. Втікача чекало найжахливіше з випробувань: темрява лабіринту, в якому він зможе пересуватись лише рачки, обмацуючи дорогу.

Несподівано щось нове зустрілось Білану в підземеллі: йому перегородила дорогу стінка, викладена з різнокольорової цегли.

Справа людських рук! Це означає, що в таємному лабіринті бували люди! Можливо, вони і тепер тут і врятують блукальця від загибелі.

Руф Білан зупинився. Із-за перегородки ледь-ледь долинали голоси. Так, він не помилився, тут люди, і вони допоможуть йому. Руф озирнувся: осторонь валялася заіржавіла кирка, яку забули каменярі.

Сп'янілий від радощів, утікач почав відчайдушно проламувати отвір у цегляній перегородці.

«Швидше, швидше! — думав він. — Туди! А то люди підуть, — і я залишусь сам у цій непроглядній пітьмі…»

І дійсно, ґнотик лампочки спалахнув востаннє і згас, і морок охопив Білана Але тієї ж миті стіна розвалилася під його скаженими ударами, він почув клекіт води що біжить, а потім голосні крики.

Перед Руфом Біланом відкрилася невеличка кругла кімната ледь освітлена підвішеними до стелі фосфоричними кульками. На долівці кімнати Білан помітив басейн, який швидко порожнів, а із зворотного боку відчинились двері, і вбігло троє чоловіків у шпилястих шапках з прикріплено ними до них світильниками. Обличчя людей були бліді, вони перелякано дивились на Руфа величезними чорними очима.

— Біда! — закричав один із підземних жителів. — Священне джерело спорожніло!

Руф Білан здригнувся. Він іще не розумів, що накоїв, але його скував жах. Очевидно, він учинив тяжкий злочин, і його чекає покарання.

— Хто ти такий і як тут опинився? — суворо запитав один із чоловіків, мабуть, начальник, судячи з його владної постави.

— Я — нещасний вигнанець, я з горішнього світу, — тремтячи, відповів Білан. — Мене переслідували, мені загрожувала смерть, і я сховався в це підземелля.

— Нам відомо, що горішні жителі справедливі. Ти, мабуть, вчинив якийсь злочин, коли тебе чекала така кара, здогадливо зауважив начальник варти.

— На жаль, це так, — зізнався Білан, упав навколішки. — Я поміг ворогам потрапити в моє рідне місто, яке вони тримали в безнадійній облозі.

— Значить, ти зрадник! — презирливо скрикнув начальник варти. — 1 до цього мерзенного злочину ти додав іще один: зруйнував басейн з Сонною водою саме в той час, коли вона піднімалась з надр землі.

— Горе мені, горе! — почав голосити Руф Білан. — Але я другу добу блукаю в лабіринті, я втратив надію на порятунок, і раптом я почув ваші голоси. Ну і, зрозуміло… втратив голову!

— Боюсь, що ти її втратиш назавжди, — похмуро пожартував начальник варти. — Зараз я відведу тебе до короля Ментахо, чужоземцю! А ви, друзі, — звернувся він до підлеглих, — залишайтесь і пильнуйте за джерелом. Нехай один з вас поспішить в місто, якщо вода з'явиться знову. Але боюсь, що цього вже не трапиться…

— Іди, Реньо, все буде