Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

коли ви, перше ніж умочити руки в корабельну смолу, обіймали високу посаду вчителя сільської школи і перед вами нітились навіть найбільші здоровила в класі. Перехід з учителів у матроси буває досить прикрий, можу запевнити, і щоб терпіти його з усмішкою, треба хильнути досить міцного відвару з Сенеки та стоїків. Але й до цього з часом звикаєш.

Що з того, що якийсь там старий жмикрут-капітан наказує мені братися за швабру та драїти палубу? Чи багато заважить таке приниження, коли покласти його, — скажімо, на терези Нового завіту? Невже ви гадаєте, ніби архангел Гавриїл матиме про мене гіршу думку тільки через те, що я поквапно й шанобливо скоряюсь наказам тих старих жмикрутів? А хто ж не раб, скажіть мені! Отож нехай старі капітани ганяють мене туди й сюди, і стусають, і поштурхують мною, — я втішатиму себе думкою, що так воно й слід, бо кожного з нас у той чи інший спосіб теж ганяють чи то в фізичному, чи то в метафізичному розумінні слова, отож в усьому світі ця штурханина йде по колу, і кожен має задовольнятися, почухавши кулак об чиюсь спину.

Знов же, я неодмінно йду в море матросом, бо тоді мені платять за всі мої клопоти, а де ви бачили, щоб хтось заплатив хоч пенса пасажирові? Навпаки, пасажири самі мусять платити. А це величезна різниця: чи ти платиш, чи платять тобі. Необхідність платити — це, можливо, найдошкульніша з тих кар, що їх накликали на нас двоє злодюжок із райського саду. Та коли платять тобі, що може з цим зрівнятися? Це дуже велике диво, що ми одержуємо гроші з такою вдячністю й запопадливістю, коли врахувати, що ми цілком щиро вважаємо гроші джерелом усього зла на світі. Ох! Як охоче ми прирікаємо себе на вічну згубу!

І врешті я вирушаю в море простим матросом ще й задля здорового моціону та чистого повітря на баку судна. Бо ж у цьому світі вітри куди частіше віють спереду, ніж ззаду (принаймні якщо ви не порушуєте Піфагорової тези про споживання квасолі), отож адмірал на юті здебільшого дихає повітрям уже з других рук, після матросів, що живуть на баку. Хоч він і гадає, ніби дихає ним перший, проте помиляється. Отак само частенько юрба веде за собою своїх проводирів — і так само ті проводирі про це й не здогадуються. Але чому я, вже кілька разів скуштувавши морського повітря як матрос на торговельному судні, тепер надумав піти в плавання на китолові? На це питання найкраще може відповісти отой невидимий полісмен Долі, що безнастанно наглядає за мною, потай стежить за кожним моїм кроком і якимось незбагненним чином на мене впливає. І нема сумніву: те, що я подався в море на китолові, було частиною великої театральної програми Провидіння, складеної дуже давно. Це була якась ніби коротенька інтермедія, сольний номер між поважнішими й тривалішими виступами. Гадаю, що відповідна частина афіші мала приблизно такий вигляд:

ЗАПЕКЛА БОРОТЬБА ПАРТІЙ

У ВИБОРАХ ПРЕЗИДЕНТА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ

плавання якогось Ізмаїла на китолові

КРИВАВА БИТВА В АФГАНІСТАНІ

Хоч я й не можу сказати напевне, чому режисерки цієї вистави, тобто Парки, приділили мені таку мізерну роль у китобійному плаванні, тоді як іншим припали розкішні ролі у високих трагедіях, або ж коротенькі та легкі епізоди в салонних комедіях, або, нарешті, веселі виступи в фарсах, — хоч я й не можу пояснити цього достеменно, одначе, пригадавши всі обставини, мабуть, зумію трохи розкрити хитро нав’язані мені в різній замаскованій формі спонуки та мотиви, що змусили мене виконувати цю роль, та ще й навіяли мені ілюзію, ніби я вибрав її сам, власною, ніким не нав’язаною волею і тверезим розумом.

Головною серед цих спонук була невідчепна мрія про самого кита. Таке грізне й таємниче страховище розбудило всю мою цікавість. А потім — оті далекі незвідані моря, на хвилях яких гойдається цей живий острів, і всі невідомі, ще безіменні небезпеки, якими він загрожує, а на додачу — ті тисячі див, що їх обіцяє патагонське узбережжя нашому зорові та слухові, — все це схилило мене піддатися своєму бажанню. Інших людей такі речі, можливо, не спокусили б, але мене пече безнастанна туга за чимсь далеким. Я люблю плавати в заказаних морях, сходити на дикі береги. Не зневажаючи всього доброго, я водночас зірко підмічаю страхіття і вмію зжитися з ними, якщо тільки вдається; адже завжди добре бути в злагоді з усіма мешканцями тієї оселі, де живеш.

Ось через усе це я й радий був своїй китобійній подорожі; велика шлюзова брама світу чудес розкрилася переді мною, і в фантастичних маревах, що манили мене в те плавання, до самого глибу моєї душі пара за парою впливали нескінченні процесії китів, а в самій середині їх — величний, сповитий таїною привид, подібний до снігової гори в хмарах.

2

ПОДОРОЖНЯ ТОРБА

Я запхав у свою подорожню торбу сорочку-другу, взяв торбу під пахву й подався в путь до мису Горн та Тихого океану. Покинувши славне місто на старому Манхеттені, я, як і годиться, приїхав до Нью-Бедфорда. Було це в грудні, в суботу, пізно ввечері. З превеликою досадою я дізнався, що невеличке поштове суденце, яке ходило на Нентакіт, уже відпливло, і тепер я аж до понеділка ніяк не зможу дістатись на острів.

Більшість молодих претендентів на труди й тяготи китоловського життя приїздять саме сюди, до Нью-Бедфорда, щоб відплисти в море саме звідси; але, мушу сказати, я й не помишляв учинити так. Бо я вже твердо постановив собі, що вирушу в плавання тільки на нентакітському судні; в усьому пов’язаному з цим знаменитим старим островом є відтінок якоїсь гарної, гучної слави, що вабить мене надзвичайно. А крім того, хоч Нью-Бедфорд останнім часом помалу здобуває монопольне становище в китобійному промислі, зоставляючи бідний старий Нентакіт далеко позаду, проте саме Нентакіт був для нього величним прообразом, як Tip для Карфагена: адже саме в Нентакіті витягли на берег першого кита, впольованого в Америці. Бо звідки ж, як не з Нентакіту, вперше вийшли в море, в погоню за левіафаном червоношкірі тубільні китобої? І звідки, як не з Нентакіту, вирушив у путь той перший відчайдушний кораблик, почасти навантажений навезеними з суходолу камінцями, — їх, як оповідають, жбурляли в кита, щоб пересвідчитися, чи досить близько підпливли до нього і чи можна вже кидати з бушприта гарпун?

Тепер я мав перебути в Нью-Бедфорді ніч, день і