Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

тонко прокричав і вихопив меча з піхов. Лютий вороний змоклий кінь сахнувся, став дибки. Вкинувши меча до піхов, командир джиґнув батогом коня по шиї, вирівняв його й поскакав до провулка, переходячи на чвал. За ним по троє в ряд полетіли вершники у хмарі куряви, заплигали шпичаки легких бамбукових списів, повз прокуратора майнули обличчя, із весело вишкіреними блискучими зубами, які здавалися особливе засмаглими під білими тюрбанами.

Здіймаючи до неба куряву, ала увірвалася до провулка, і повз Пилата останнім проскакав вояк із палахкою проти сонця сурмою на спині.

Затуляючись від куряви рукою й невдоволено наморщуючи обличчя, Пилат рушив далі в напрямку до брами палацового саду, а за ним рушив леґат, секретар і конвой.

Було близько десятої години ранку.

Розділ 3

Сьомий доказ

— Так, було близько десятої години ранку, високоповажаний Іване Миколайовичу, — сказав професор.

Поет провів рукою по обличчі, як людина, яка щойно отямилася, і побачив, що на Патріярших настав вечір.

Вода у ставі почорніла, й легкий човник вже плинув нею, і чувся плескіт весла й смішки якоїсь громадянки в човнику. В алеях на лавах з’явилася публіка, але знову ж таки на всіх трьох боках квадрата, окрім того, де були наші розмовники.

Небо над Москвою ніби вицвіло, і дуже виразно було видно у висоті місяць у повні, але ще не золотий, а білий. Дихати стало багато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.

«Як це я не помітив, що він встиг сплести ціле оповідання?.. — зачудовано подумав Бездомний. — Воно он уже й вечір! А може то й не він розповідав, просто я заснув і це все мені наснилося?»

Та слід гадати, що усе ж таки розповідав професор, інакше доведеться припустити, що те саме наснилося й Берліозові, бо той сказав, уважно приглядаюсь до обличчя іноземця:

— Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоча воно аж ніяк не збігається з євангельськими оповістями.

— Даруйте, — поблажливо посміхнувшись, озвався професор, — вже хто-хто, а ви ж бо маєте знати, що геть нічого з того, що написано в Евангеліях, не відбувалося насправді ніколи, і якщо станемо посилатися на Евангелія як на історичне джерело… — він ще раз осміхнувся, і Берліоз затявся, тому що дослівно те саме він казав Бездомному, йдучи з ним Бронною до Патріярших ставів.

— Це так, — відзначив Берліоз, — та боюся, що ніхто не може потвердити, що й розказане вами діялося насправді.

— О ні! Це може хто потвердити! — починаючи говорити ламаною мовою, надзвичай упевнено озвався професор і несподівано поманив обох приятелів до себе ближче.

Ті нахилились до нього з обох боків, і він сказав, але вже без усякого акценту, який йому, чорт зна чому, то пропадав, то виникав.

— Річ у тім… — тут професор полохливо озирнувся й промовив пошепки, — що я особисто був присутнім при всьому цьому. І на бальконі був в Понтія Пилата, і в саду, як він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас — нікому анітелень і геть повний секрет!.. Цсс!

Запала мовчанка, і Берліоз зблід.

— Ви… ви скільки часу в Москві? — тремтливим голосом спитав він.

— Та я щойно, цієї хвилини приїхав до Москви, — розгублено відповів професор, і тут лише приятелі здогадалися поглянути йому як слід в очі й переконалися в тому, що ліве, зелене, в нього згола божевільне, а праве — порожнє, чорне й мертве.

«От тобі все й з’ясувалося! — подумав Берліоз у замішанні. — Приїхав божевільний німець, або щойно збожеволів на Патріярших. Оце історія!»

Так, дійсно з’ясувалося геть усе: і предивний сніданок в покійного філософа Канта, і недоумкуваті слова про соняшникову олію та Анничку, і пророкування про те, що голову буде відрубано, і все інше — професор був божевільний.

Берліоз одразу зміркував, що треба робити. Відкинувшись на опертя лави, він за спиною став показувати на митах Бездомному — не супереч, мовляв, йому, — та розгублений поет цих сигналів не вловив.

— Так, так, так, — збуджено казав Берліоз, — а втім, усе це може бути!.. Навіть дуже може бути, і Понтій Пилат, і балькон, і таке інше… А ви самі приїхали чи з дружиною?

— Сам, сам, я завжди сам, — гірко відповів професор.

— А де ж ваші речі, професоре? — вкрадливо запитував Берліоз, — у «Метрополі»? Ви де зупинилися?

— Я? Ніде, — відповів навіжений німець, тоскно й дико блукаючи зеленим оком по Патріярших ставах.

— Як? А… де ж ви будете жити?

— У вашій квартирі, — раптом зухвало відповів божевільний і підморгнув.

— Я… я дуже радий, — забурмотів Берліоз, — але, бігме, в мене вам буде незручно… А в «Метрополі» чудові номери, це першорядний готель…[91]

— А диявола теж немає? — раптом весело поспитав хворий в Івана Миколайовича.

— І диявола…

— Не супереч! — самими губами прошепотів Берліоз, завалюючись за спину професора та ґримасуючи.

— Немає ніякого диявола! — розгубившись від усієї цієї бредні, скрикнув Іван Миколайович не те, що треба. — От морока! Та годі вам психувати!

Тут божевільний зареготав так, що з липи над головами розмовців випурхнув горобець.

— Ну це вже насправді цікаво, — здригаючись від реготу, промовив професор, — що ж це в вас, де не поткнись, нічого немає! — Він перестав реготати раптово і, що цілком зрозуміло за душевної хвороби, після реготу вдався в іншу крайність — роз’ятрився й крикнув суворо: — То, виходить, так-таки й немає?

— Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, — бурмотів Берліоз, побоюючись бентежити хворого, — ви посидьте хвилинку тут із товаришем Бездомним, а я лише скочу до рогу, зателефоную, а тоді ми вас проведемо, куди бажаєте. Ви ж бо не знаєте міста…

Плян Берліоза слід визнати правильним: треба було добігти до найближчого телефону-автомата й сповістити бюро іноземців про те, що от, мовляв, приїжджий з-за кордону консультант сидить на Патріярших ставах у стані явно ненормальному. Так от, слід ужити заходів, бо виходить якась прикра нісенітниця.

— Зателефонувати? Ну що ж, зателефонуйте, — сумно погодився хворий і зненацька гаряче попросив: — Але благаю вас на прощання, повірте бодай у те, що диявол існує! За більше я вас і не прошу. Майте на увазі, що на це існує сьомий доказ, і вже якнайнадійніший! І вам його зараз буде явлено[92].

— Гаразд, гаразд, — фальшиво-лагідно говорив Берліоз і, підморгнувши засмученому поетові, якому зовсім була не до шмиги думка стерегти божевільного німця, кинувся до того виходу з Патріярших, що міститься на розі Бронної та Єрмолаївського провулка.

А професор відразу ніби одужав і посвітлішав.

— Михайле Олександровичу! — гукнув