Читати книгу - "Білий домініканець"

Ось і зійшло сонце. Простір між двома будинками виповнюється світлом його проміння. Я ширяю над землею в хмарах, адже знайомий сутісок зник з-перед очей: ранковий вітер приніс з річки туман, і той його сховав. У кімнаті навпроти рухається світлий образ. Я боязко затаїв дух. Міцно чіпляюся руками за бильця, щоб не дременути геть…

Офелія!

Я довго не вірю своїм очам. Жахливе відчуття невимовної безглуздості душить мене. Блиск краю снів зникає. Я відчуваю, що він уже ніколи не верне назад, і що наразі маю провалитися крізь землю, що мусить статися щось жахливе, щоб знищити в корені те жахливе приниження, якою я зазнаю, ставши посміховиськом.

Я роблю останню спробу врятуватись од себе самого, гарячково шарую рукав, ніби там вгніздилась якась пляма. Відтак я зустрічаюся з її очима.

Щоки Офелії пашать, я бачу, як тремтять її ніжні, білі руки, що стискають троянди.

Ми обидва хочемо щось сказати одне одному і не можемо; кожне розуміє, що він не може опанувати себе.

Ще один погляд і Офелія знову зникає. Я увесь скулився, мов дітвак, сиджу навпочіпки на щаблях драбини і знаю тільки одне: в мені зараз живе, витіснивши моє Я, сама лише радість, яка палає аж до неба. Радість, яка являє собою літургію цілковитого самозабуття.

Хіба так насправді буває?

Офелія таки панянка, хай юна, але вже доросла! А я?

Але ні! Вона не старша за мене. Я знову уявляю собі її очі, ще ясніше, ніж тоді, в дійсності сонячного світла. І я читаю в них: вона така ж дитина, як і я. Так, як вона, дивляться лише діти! Ми обоє діти, вона не відчуває того, що я лише легковажне хлопчисько!

Я знаю — так говорить мені серце, яке заради неї готове розірватися на тисячі шматочків, — що ми сьогодні ще зустрінемось і що станеться це само собою. І ще я знаю, що станеться це, коли ляже сонце, в садку біля річки перед нашим будинком, і нам не треба про це спеціально годитися.

Опівнічна розмова

Подібно до того, як це Богом забуте маленьке містечко, оточене водами річки, живе в моєму серці затишним острівцем, так і серед бурхливих потоків юнацької невгавущості, звернених тільки до неї, до Офелії, винурюється одна розмова, що її я підслухав одного разу вночі.

Годинами, як завжди, невпинно мріючи про свою кохану, почув я одного разу, що барон відкриває двері свого кабінету якомусь завітальникові; з голосу я впізнав капелана.

Інколи він приходив у пізні вляги: вони з бароном були щирими приятелями. До глупої півночі за склянкою вина судили-рядили вони на різні філософські теми, перетирали язиками моє виховання, інакше кажучи, говорили про речі, які в той час мене не обходили.

Барон не дозволяв мені ходити до школи.

«Наші школи, наче відьомські шабаші, на яких розум розвивають доти, доки серце не посмагне. Коли мети успішно досягнуто, людина дістає атестат дозрілості», — казав він зазвичай.

Тому барон щоразу давав мені читати книги, дбайливо відібрані з власної книгозбірні, а відтак розпитував мене, щоб дізнатися, чи утамували вони мою жадобу до знання, проте ніколи не перевіряв, чи прочитав я їх насправді.

«У пам’яті зостанеться тільки те, що до сподоби твоєму Духові, — знай примовляв він, — намотай собі на вус, адже тільки це дає втіху. Шкільні вчителі схожі на якихось приборкувачів у цирку: один гадає, що леви кров з носа мають стрибати через обруч. Інші торочать дітям, що богочестивий Ґаннібал втеряв своє ліве око в Понтійських болотах[4]. Один перетворює царя звірів на циркового клоуна, інший робить з божої квітки[5] букетик петрушки».

Схожу розмову двоє панів провадили і нині, бо я чув, як капелан зауважив:

— Страшнувато мені було б пускати дитину самопливом, як корабель без правила і без вітрила. Як на мене, кінець кінцем вона розіб’ється.

— А хіба більшість інших людей не розбивається? — закричав барон, якому допекли ці слова. — Якщо виходити з найвищої точки зору життя, хіба не розбивається той, хто, відбувши слухняну юність на шкільній лаві, стає, приміром, правником, жениться, щоб передати дітям свою фізичну субстанцію, а тоді занедужує і помирає. Невже ви гадаєте, що його душа створила собі такий складний пристрій, як людське тіло, тільки з цією метою?

— Чого ми дійдемо, якщо всі поділятимуть Вашу думку? — покрутив головою капелан.

— Найщасливішого і найпрекраснішого стану людства, який можна лише собі уявити! Кожен зростав би відрубно, не було б двох однакових, і будь-яка людина являла собою окрему кришталину, що мислила б і відчувала у своїх барвах і образах, любила на свій манір і так само ненавиділа, як велів їй власний Дух. Тезу щодо рівності людей, мабуть, вигадав сам сатана, злобитель будь-якого розмаїття.

— Невже Ви справді вірите в нечисту силу, бароне? Але ж Ви завжди це заперечували!

— Я вірю в нечисту силу так само, як вірю в згубний подих північного вітру. Хто мені може вказати, де те місце у Всесвіті, в якому народжується холод? Там, певно, на троні сидить диявол. Холод женеться по п’ятах за спекою, бо й сам хоче зігрітися. Диявол рветься до Бога, крижана смерть — до вогню життя… З цього починаються всі мандри… Чи мусить існувати десь абсолютний нуль? Ще жодна душа його не знайшла. І ніхто ніколи його не знайде, так само, як годі знайти абсолютний магнітний північний полюс. Чи розтягує він, чи стискає стрижневий магніт, але північний магнітний полюс попри це завжди розташовано на протилежному боці від південного. Простір, який розділяє полюси, може збільшуватись і зменшуватись, але полюси ніколи не зіштовхуються, коли ж ні, стрижень обернувся б якимось кільцем, а магніт втратив би властивості стрижневого магніта. Якщо початок того чи того полюса шукати в сфері скінченного, пустишся у мандри без кінця і краю. Онде, на стіні картина, бачите? Це «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі. Там людям накинуто те, що я допіру приписував магнітові й вихованню за допомогою душі. Кожен юнак у «Таємній вечері» має свою місію, — покладено її на юначу душу, а натякає на неї символічний відрух руки і розташування пальців. Кожен орудує лише правицею, байдуже, чи спирається нею на стіл, край якого розділено на шістнадцять частин, що відповідає шістнадцяти літерам давньоримського алфавіту, чи злучає її з лівою рукою. Тільки один Юда Іскаріот послуговується лівицею, а праву руку ховає! Іван Богослов, якому Ісус провістив, буцімто він «позостанеться»[6] (і апостоли зрозуміли