Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

— А що зі мною буде, коли я не брехатиму? — схлипнула Мері. — Ти не зрозумієш. Ти не знаєш, як воно мені. У тебе є дім і батько — хоча, здається, він завжди неначе спить. Але він тебе не б’є, і їсти тобі дають, хоч ваша ця тітка Марта нічого й не вміє зварити. Та нині я вперше, відколи себе пам’ятаю, наїлася доста! І все життя мене лупцювали, хіба не тоді, як я в сиротинці жила. Там два роки ніхто мене пальцем не зачепив, і жилося незле, хоча директриса була така поганюча, завжди ніби хотіла мені голову одірвати. Але ж пані Вайлі — то чортиця, еге… і так мені страшно, як думаю, що мушу до неї вернутися.

— Можливо, тобі ще й не доведеться вертатися. Можливо, ми придумаємо, що робити. Попросімо Бога разом, щоб ти не мусила вертатися до пані Вайлі. Ти ж молишся перед сном, правда, Мері?

— Еге, проказую той віршик «Тихий вечір настає», — байдуже озвалася Мері. — Але просити, то нічого не просила. За мене в цілому світі ніхто не дбав, то я гадала, що й Богові теж не потрібна. Тебе він скоріше почує, ти ж пасторська доця.

— Бог чує всіх однаково, Мері, і тебе теж, — відповіла Уна. — Він не зважає, хто твої батьки. Ми просто попросимо Його, обидві — ти і я.

— Добре, — згодилася Мері. — Коли не буде з того ліпше, то й гірше, напевно, теж. Хоча ти не знаєш пані Вайлі. Я так собі гадаю, Бог собі з нею мороки не завдаватиме. Але я більше не плакатиму. Тут краще, ніж у стодолі, де по мені цілу ніч миші шастали. Дивися, онде маяк Чотирьох Вітрів. Гарний, еге?

— Це єдине вікно в домі, звідки його видно, — мовила Уна. — Я люблю дивитися на нього.

— Правда? І я так само. У старої Вайлі з комірчини його теж видно, то й була мені єдина втіха. Як на мені після побоїв живого місця не залишалося, я позирала на нього й забувала, де мені болить. Думала про кораблі, що виходять із гавані. Страх, як хотіла й собі попливти на одному з них — далеко-далеко, від пані Вайлі й від усього. Узимку, як він не сяяв, мені було справді самотньо. Слухай, Уно, а чого ви всі такі до мене добрі? Я ж вам ніхто.

— Бо так годиться робити. Біблія велить нам бути добрими до кожного.

— Ти ба! Тоді, виходить, нікому немає діла до того, що в ній написано. Не пам’ятаю нікого, хто був би добрий до мене — не пам’ятаю, хай поб’є мене грім. Дивися, Уно, правда, гарні тіні на стіні? Пурхають, наче зграйка пташок. І слухай, Уно, ви мені сподобалися — ви всі, і Блайти, Джем і Волтер, і Ді… але та Нен, вона така пихата!

— О, Мері, вона зовсім не пихата, — палко заперечила Уна. — Нітрохи.

— Е, ні. Коли вона так задирає голову, то напевне пихата. Мені вона не подобається.

— А ми всі дуже її любимо.

— Напевно, більше, ніж мене, — ревниво сказала Мері. — Правда ж?

— Ну, Мері… ми знаємо її вже кілька тижнів, а тебе — лише кілька годин, — затнулася Уна.

— Отже, вона краща за мене, — розлючено втяла Мері. — Добре, то цілуйтеся з нею! Мені начхати. Я сама собі дам раду.

Мері рвучко відвернулася до стіни. Тендітна ручка Уни обійняла її набурмосені плечі.

— О, Мері, не кажи так. Ти мені теж дуже подобаєшся. І мені сумно від твоїх слів.

Мері не відповіла й не ворухнулася. Уна захлипала. Зненацька Мері повернулася до неї й ухопила у ведмежі обійми.

— Цить, — звеліла вона. — Не смій через мене плакати. На біса я це сказала, дурепа? Ви всі були такі добрі — та з мене треба шкуру здерти живцем! Вам усі, напевно, мають більше подобатися, ніж я! А я заслужила кожну лупку, що мені давали. Ну, цить! Не рюмсай, бо я піду до гавані в оцій нічній сорочці й утоплюся!

Ця страшна погроза змусила Уну притлумити плач. Мері втерла їй сльози мереживною облямівкою, пришитою довкруж подушки і, помирившись, дівчата згорнулися під ковдрою, споглядаючи тіні виноградних пагонів на стелі, залитій місячним сяйвом, аж доки заснули.

А тим часом унизу превелебний пан Мередіт міряв кроками бібліотеку з натхненним лицем і поглядом, міркуючи про завтрашнє казання, і гадки не маючи, що під його власним дахом знайшла собі притулок маленька самотня душа, заблукана в темряві й невігластві, нажахана й зусібіч оточена труднощами, надто важкими, щоби здолати їх у нерівній битві з великим байдужим світом.

Розділ 6

Мері лишається в домі пастора

Наступного дня пасторські діти взяли Мері з собою до церкви. Спершу вона огиналася.

— Хіба ти не ходила до церкви на тім боці затоки? — спитала Уна.

— Аякже. Пані Вайлі надто не вчащала, а я ходила, як тільки вдавалося. Сильно мені подобалося піти десь і годинку спокійно посидіти. Таж нині не можу я йти до церкви в такому старому дранті.

Цю заковику розв’язала Фейт, позичивши Мері одну із власних святкових суконь.

— Вона полиняла трішки й два ґудзики відірвалися, але, напевно, згодиться.

— Ґудзики я пришию, — рішучо сказала Мері.

— Як можна шити в неділю? — жахнулася Уна.

— Чом би й ні? У неділю то ще й ліпше, коли справа добра. Дайте мені голку з ниткою, а самі не дивіться, як такі полохливі.

Шкільні черевики Фейт і стара оксамитова чорна шапочка, що лишилася по Сесілії Мередіт, доповнили вбрання Мері й вона вирушила до церкви, де поводилася цілком чемно й не привертала зайвої уваги, хоч деякі парафіяни ззиралися на незнайому бідно вдягнену дівчинку поруч із дітьми пастора. Мері статечно вислухала проповідь і впевнено й охоче долучилася до загального співу. У неї виявився сильний, чистий голос і музикальний слух.

— «Кров Його — очисток у Бога»[8], — захоплено виводила Мері.

Пані Мілгрейв, яка сиділа на лаві саме попереду неї, враз озирнулася й пильно оглянула дівчинку з голови до ніг. Мері, сповнена бажання втнути бодай невеличкий бешкет, показала їй язика, на превеликий жах Уни.

— Не втрималася я, — пояснила Мері після церкви. — А чого вона так вирячилася? Добрі