Читати книгу - "Природа всіх речей"

мав гойдатися на шибениці в Тайберні, який мав тхорячий писок вродженого злодюжки, чия базгранина добряче тішила Бенкса всі ці роки, чий батько (бідолаха!) водився зі свинями — що цей юний пройдисвіт сподівається, що його запросять до найповажнішого й найшляхетнішого вченого товариства в усій Британії! Ото сміхота!

Сер Джозеф Бенкс, звісно ж, був усіма шанований голова Королівського наукового товариства — про що Генрі чудово знав — і якби він запропонував прийняти до товариства борсука з переламаною лапою, то його колеги гостинно прийняли б те створіння й навіть викарбували для нього почесну медаль. Але прийняти Генрі Віттекера? Дозволити цьому зухвалому крутію, брехливому шмарколизу, неотесаному селюку ставити перед своїм абияк нашкрябаним підписом ініціали «К.Н.Т.»?

Нізащо.

Коли Бенкс розреготався, шлунок Генрі сплюснувся в твердий кубик. Горло стиснулося так, наче довкола нього таки зав’язали петлю. Він заплющив очі й побачив кров. Він був здатен на вбивство. Генрі уявив, як убиває Бенкса, й ретельно обдумав можливі наслідки. Поки Бенкс нестримно реготав, у нього було вдосталь часу, щоб подумати, чим це все може скінчитися.

«Ні, — вирішив. — Не вбиватиму».

Коли він розплющив очі, Бенкс усе ще заходився від сміху, але Генрі вже став іншою людиною. Молодість, яка ще жевріла в його серці того ранку, назавжди згасла. З цього моменту йому йтиметься не про те, ким стати, а про те, як заробити. Ніколи йому не бути джентльменом. Ну і хай. До дідька клятих джентльменів. До дідька їх усіх. Генрі стане багатшим за всіх джентльменів, які жили на світі, і одного дня вони всі танцюватимуть під його дудку. Генрі зачекав, поки Бенкс перестав реготати, а тоді мовчки вийшов з кімнати.

На вулиці тут же звернув у провулок і знайшов собі шльондру. Сперши її до стіни, він вибив з себе свою невинність, покалічивши і дівчину, і себе так, що та обізвала його тварюкою. Тоді ввалився до шинка, вижлуктив дві склянки рому й перерахував комусь ребра, за що його викинули на вулицю й віддубасили по нирках. Ну от і по всьому. Все, від чого Генрі останні дев’ять років утримувався, аби стати шанованим джентльменом, — все перепробував. Ще й так легко! Діло, ясна річ, неприємне, зате з ним покінчено.

Він найняв човняра, щоб той переправив його вгору по ріці до Ричмонда. Вже споночіло. Генрі, не зупиняючись, пройшов повз жалюгідну халупу, де жили його батьки. Своїх рідних він більше ніколи не побачить — та й не хотітиме. Хлопець пробрався у сади К’ю, знайшов лопату й викопав усі гроші, які заховав там у шістнадцять років. Під землею на нього чекав величенький згорток зі сріблом — він навіть не пригадував, щоб стільки свого часу ховав.

— Молодець, — похвалив він себе тодішнього: малолітнього, жадібного злодійчука.

Заночував Генрі коло річки, примостивши під голову замість подушки вогкий пакунок із монетами. Другого дня він повернувся до Лондона й придбав собі добротне вбрання. Під його пильним оком усю перуанську ботанічну колекцію — насіння, бичачі міхурі, взірці кори — вивантажили з корабля, що прибув із Кадіса, й перенесли на судно, яке прямувало до Амстердама. За законом, уся колекція належала К’ю. А пішло те К’ю під три чорти! Хай спробують його знайти.

Через три дні він поплив до Голландії й продав свою колекцію, ідеї й послуги Голландській Ост-Індській компанії — чиї прискіпливі й хитрі розпорядники прийняли його, до слова, без натяку на посмішку.

Розділ четвертий

Минуло шість років — Генрі Віттекер розбагатів і прямував до ще більшого багатства. Його плантація цинхони на голландському колоніальному острові Ява процвітала, проростаючи так легко, мов бур’ян у прохолодних, вогких, уступчастих горах під назвою Пенґаленґан — як Генрі й думав, тамтешнє середовище виявилося достоту таким, як у перуанських Андах і біля підніжжя Гімалаїв. Генрі сам жив на плантації, не спускаючи ока зі свого ботанічного скарбу. Світові ціни на єзуїтську кору тепер визначали його компаньйони в Амстердамі, дістаючи шістдесят флоринів з кожної сотні фунтів обробленої кори. Вони не встигали її обробляти. То була справжня золота жила — і то завдяки пильності Генрі. Він увесь час щось вдосконалював у своєму саду, який був тепер захищений від перехресного запилення менш життєздатними деревами й давав дієвішу й міцнішу кору за ту, що прибувала з самого Перу. До того ж вона не втрачала своїх властивостей під час перевезень і — не потрапляючи до рук капосних іспанців та індіанців — вважалася в світі надійним товаром.

Тепер голландські колонії були найбільшими в світі виробниками й споживачами єзуїтської кори, якою захищали своїх вояк, управителів і робітників по всій Ост-Індії від малярійної лихоманки. Це давало їм незліченні переваги над суперниками, надто англійцями. З твердим наміром помститися, Генрі докладав усіх зусиль, аби його товар узагалі не потрапляв на британський ринок, а якщо ж єзуїтська кора таки проникала в Англію чи її колонії, то щоб за неї правили втридорога.

А тим часом у К’ю, безнадійно пасучи задніх, сер Джозеф Бенкс таки спробував вирощувати цинхону в Гімалаях, але без знань і досвіду Генрі його затія кульгала. Британці марнували гроші, сили й ентузіазм, садячи не ті дерева не на тій висоті — й Генрі, холоднокровно посміхаючись, про це знав. У 1790-х в Індії сила-силенна громадян і підданих британської імперії щотижня вмирали від малярії, не маючи доступу до цілющої єзуїтської кори, тоді як здорові як бугаї голландці невтомно рухались уперед.

Генрі захоплювався голландцями й любив мати з ними справу. Він без зайвих слів розумів цих людей: працелюбних і невтомних кальвіністів, які копали канави, потягували пиво, говорили правду ввічі й не кидали грошей на вітер — які ще з шістнадцятого століття наводили лад у торгівлі й спокійно спали кожної ночі, певні, що Бог хотів, аби вони багатіли. Вихідці з країни банкірів, крамарів і садівників, голландці любили ті ж самі обіцянки, що й Генрі (себто лиш ті, що обіцяли зиск), і цілий світ тримали в полоні своїх височенних відсотків. Вони не засуджували його грубих манер і зухвалості. Дуже скоро Генрі Віттекер і голландці робили одне одного казково багатими. У Голландії дехто охрестив Генрі «принцом Перу».

До тієї пори Генрі став тридцятиоднорічним багатієм — настав час спланувати решту свого життя. По-перше, тепер йому випала можливість розпочати своє діло, ніяк не пов’язане з голландцями, тож Генрі ретельно перебирав усі варіанти. Копалини й самоцвіти його не цікавили, позаяк він у них зовсім не тямив. Як і