Читати книгу - "Джерело"

Будинок Дейна спроектував Генрі Камерон.

У вісімдесяті роки ХІХ століття архітектори Нью-Йорка змагалися за друге місце у своїй професії. На перше ніхто не зазіхав. Перше посів Генрі Камерон. У ті дні запопасти Генрі Камерона було важко. Він мав замовлення, розписані на два роки вперед; він особисто проектував кожну споруду, що виходила з його бюро. Він сам обирав, що хоче будувати. Коли ж будував, клієнт тримав рота на замку. Він вимагав від усіх лише одного, хоча сам цього правила не дотримувався: послуху. Він пролетів крізь роки своєї слави, наче снаряд у напрямку нікому не відомої цілі. Люди називали його божевільним. Але брали все, що він давав, тямили щось у цьому чи ні, адже це був будинок «від Генрі Камерона».

Спочатку його будинки були лише трішки інакші, не достатньо, щоб когось налякати. Іноді він робив приголомшливі експерименти, але люди очікували цього і ніхто не сперечався з Генрі Камероном. Із кожною новою спорудою у ньому щось росло, боролося, набувало форми, небезпечно назрівало для вибуху. Вибух стався, коли з'явився перший хмарочос. Коли будівлі почали зводити не як нагромадження ярусів кам'яної кладки, а наче невагомі сталеві стріли, що зносилися вгору, Генрі Камерон один із перших зрозумів це нове диво і надав йому форми. Він один із небагатьох усвідомив істину, що висока будівля повинна і здаватися високою. Поки архітектори кляли все на світі, ламаючи голову, як же його змусити двадцятидвоповерхову споруду мати вигляд вілли зі старої цегли; поки вони використовували кожну можливу горизонтальну конструкцію, щоби створити оманливе враження меншої, ближчої до традиційної висоти; поки приховували ганебну сталь, силкуючись зробити будинок вдавано маленьким, безпечним і старовинним, — Генрі Камерон проектував хмарочоси прямими вертикальними лініями, хизуючись сталлю та висотою. Поки решта архітекторів малювали фризи і фронтони, Генрі Камерон вважав, що хмарочоси не мають копіювати Грецію. Генрі Камерон вважав, що жодна споруда не повинна копіювати іншу.

Тоді він був тридцятидев'ятирічним коротуном, опецькуватим і неохайним; працював як віл, забуваючи про сон та їжу; пив рідко, але люто; називав клієнтів нецензурними словами; насміхався з усіх, хто його ненавидів і свідомо роздмухував цю ненависть, поводячись як феодал і вантажник одночасно; жив у страшенній напрузі, що пропікала всіх, хто перебував із ним в одній кімнаті. Зрештою цього вогню ані вони, ані він сам не могли більше витримати. Це сталося 1892 року.

А 1893 року в Чикаґо відкрилася Колумбійська виставка.

Рим двохтисячної давнини виріс на берегах озера Мічиґан; Рим, удосконалений клаптиками Франції, Іспанії, Афін і кожного стилю, що йшов за ним. Це було «Місто мрії», створене з колон, тріумфальних арок, блакитних лагун, кришталевих фонтанів і попкорну. Його архітектори змагалися, хто найспритніше поцупить ідею з найдавнішого джерела або з багатьох джерел одночасно. Перед очима молодої країни розгорнулися всі найбільші будівельні злочини, будь-коли вчинені у давнину. Це скидалося на білу чуму і поширювалося теж, як чума.

Люди приходили, дивилися, дивувались і забирали із собою до інших міст Америки насіння побаченого. Із насіння проростали бур'яни: вкриті ґонтом поштамти з доричними портиками, цегляні особняки із залізними фронтонами, багатоповерхівки з дванадцятьох Парфенонів, поставлених один на одного. Бур'ян розростався і душив усе навколо.

Генрі Камерон відмовився працювати для Колумбійської виставки і лаяв її нецензурними, хоча й припустимими у змішаному товаристві, словами. Їх переповідали. Переповідали також те, як він пожбурив чорнильницею в обличчя видатного банкіра, який попросив його спроектувати залізничну станцію у стилі храму Діани Ефеської. Банкір ніколи більше не звертався до Камерона. Всі інші теж перестали до нього звертатися.

Щойно він досягнув мети тривалих, сповнених боротьби років, щойно почав надавати форми істині, що її шукав, — перед ним опустився останній шлагбаум. Молода країна спостерігала за його кар'єрою, захоплювалася ним, починала звикати до новітньої величі його творінь. У країні, що відлетіла на дві тисячі років назад, поринувши в оргію класицизму, для нього не було місця.

Більше не потрібно було проектувати будинків — їх можна було фотографувати; архітектор із найкращою бібліотекою ставав найкращим архітектором-імітатором, копіюючи копії копій. Це схвалювала Культура; двадцять століть піднялися з трухлявих руїн; відкрилася Колумбійська виставка; у кожному родинному альбомі з'явилися поштівки з Європи.

Генрі Камерону нічого було запропонувати, крім віри, за яку він тримався тільки тому, що сам її створив. Він не мав кого цитувати і не міг сказати нічого важливого. Він лише повторював, що форма будинку повинна відповідати його призначенню; що нові методи конструювання вимагають нових форм; що він прагне будувати так, як йому хочеться — і лише так. Одначе люди не могли його почути, обговорюючи Вітрувія, Мікеланджело та сера Крістофера Рена.

Люди ненавидять пристрасть, будь-яку велику пристрасть. А Генрі Камерон припустився помилки: він любив свою роботу. Саме тому він боровся. І саме тому програв. Люди казали, що він так ніколи і не втямив, що програв.

А якщо й утямив, то ніяк цього не виявив. Що менше ставало в нього замовників, то зухвалішою — його поведінка. Що більше він втрачав авторитет, то зарозумілішим ставав його власний голос, що це ім'я промовляв. Він мав проникливого менеджера, лагідного, скромного чоловіка із залізними нервами, який у дні Камеронової слави спокійно ставився до бурхливого норову архітектора і приводив йому клієнтів; Камерон ображав замовників, але маленький чоловік переконував їх змиритися і повернутися. Маленький чоловік помер.

Камерон ніколи не вмів спілкуватися з людьми. Вони нічого для нього не важили, так само як нічого не важило його власне життя чи щось інше, крім будинків. Він так і не навчився пояснювати, тільки наказував. Він нікому не подобався. Колись його боялися. Але тепер не боявся ніхто.

Йому дозволили жити. Він жив, щоб матюкати вулиці міста, які мріяв перебудувати. Він жив, щоб сидіти за столом порожньої контори, нерухомо, лінькувато, чекаючи казна-чого. Він жив, щоб якось раптом прочитати у газеті написаний із добрими намірами некролог на Генрі Камерона. Він жив, щоб почати пити, поволі, постійно, чорно, днями й ночами; і щоб почути, як ті, хто довів його до цього, кажуть, довідавшись про намір дати йому замовлення: «Камерон? Я не радив би. Він геть не просихає. Тому і не має роботи». Він жив, переїжджаючи з контори, розташованої на трьох поверхах відомого будинку, до іншої, що мала один поверх і була на дешевшій вулиці, потім до готельного номеру на околиці, потім