Читати книгу - "Мольфар"

— Я тебе не тримаю! Іди собі!

— І це все? Все, що ти можеш мені сказати?

— Чого ти хочеш від мене?

— Не знаю… може, я хочу, щоб ти вибачився переді мною… за те, що ненавидів мене…

— Я тебе ні не любив, ні не ненавидів! Ти вільний! Іди собі!

— І ти ніколи більше не захочеш викинути мене з вікна? Ким би ти був, якби я не витримав тих катувань, га?!

У дзеркалі борсалася якась розмита тінь, і Дмитро врешті сказав:

— Послухай, якщо ти — це і я, то давай забудем! Просто іди собі, куди хочеш! І вибач мені: я просто боявся про це згадувати… ці спогади розчавлювали мене…

— Перестань мене ненавидіти, — тихо схлипнуло дзеркало, і Дмитро відкрив очі…

* * *

Дід наче дрімав, притулившись до стіни. Вогонь горів яскраво, в печері було затишно і навіть святково.

— Ну що — побалакав? — майже пошепки спитав дід.

— А ви звідки знаєте?

— По очах бачу… тепер вже не будеш боятися своїх снів…

Дмитро вперше уважно поглянув на діда. Скільки ж йому років? І що він знає про нього?

— Я рахував до ста, — прошелестів дід, наче прочитавши чоловікові думки. — Мені здавалося, що це має якесь значення. Далі перестав. Далі просто живу, поки живеться…

Сон із Дмитра миттю здуло. Сто років! Він думав — сімдесят, і в такому віці — дивина ходити через високогірний кряж! А тут сто і невідь ще скільки!

— Діду, ви мене лякаєте! Ви хто? — у його голосі прозвучав такий непідробний страх, що старий Юр засміявся.

— Не бійся, я не мрець! А хто я? Я ще зі всіма своїми дзеркалами не перебалакав! Колись буду знати!

— Вам що — теж сняться дзеркала?

— Мені не сняться. Я в них сам зазираю.

Ви говорите загадками!

— Та чому ж? Ти — філософ! От говорю з тобою — і бачу своє відображення в твоїх очах. Слухаю, що ти думаєш про мене, як мене сприймаєш… А коли пасу овець, то спостерігаю за ними — вони ж також мене якось відображають… І вода, і вітер, і хмари, — то все мої дзеркала! А найбільше люблю гірських орлів. О, то вже любо з ними говорити! — голос старого знову сколихнув вогонь.

— Ви, діду, поет, — засміявся Дмитро.

— Може, і так…

— І все-таки: чим ви займалися в житті? Пасли овець — і все?

— Якби потреба жити зводилася до того, аби видоїти овечок і зробити з молока бринзу, — то Бог би не віддав нам свого Раю!

— Логічно! І всі великі уми шукали відповіді…

— І що? Хтось знайшов — і заховав від інших? Чи був таким скупим, що не поділився? — в очах діда застрибали веселі іскорки.

— Ну, діду, не хлібом єдиним і не бринзою живе людина. Світ рухається завдяки створенню нових технологій, розвитку великих міст, врешті-решт — духовному та інтелектуальному росту людини!

— Гай-гай, рухається? Куди рухається? Може, згортається? В райське яблучко? — дід так щиро засміявся, що Дмитро тільки знизав плечима і почав вмощуватися у своєму спальнику. — Якщо рухається, і ти в нім рухаєшся, то чому втікаєш? Клюнув носиком на мілину? — голос діда був майже грайливим, але чоловік раптом насторожився.

— Ви нічого про мене не знаєте! Про яку мілину ви говорите?

— Я — просто одне з твоїх дзеркал. Лягай спати. Я піду, як тільки сонце засвітить в цю печеру…

* * *

Сонце вранці так і не заглянуло в печеру. Густа хмара обняла вершину, щільно закривши вхід, білі клуби туману поповзли по стінах. Вогонь притих і зщулився.

Дмитро спав. Старий ступив кілька кроків до виходу, склав руки на грудях і тихо сказав:

— Розляглася… Я чую сонце там, за урвищем! Ти мене прийшла пильнувати?

Хмара наче почула слова старого і білим крилом провела по його лиці.

— Будем балакати — чи дати тобі спокій?

Густий клуб туману, обтікаючи ноги старого, завалився в печеру.

— Добре, сиди собі!

Старий пішов углиб печери. В заглибинці на висоті своїх очей намацав згорток. Витяг із нього торбинку з сухими ягодами та корінцями. Сів біля вогнища, знайшов у кутку два пласких камінці і почав помалу розтирати корінчики.

Дмитро завовтузився і тихо схлипнув…

* * *

Він стояв перед другим дзеркалом. Маленький хлопчик сидів на березі озера, відвернувши від нього обличчя. Сходило сонце, — і золотистий човник гойдався на хвилях. Було тихо-тихо — лише рожеві бульки, що їх випускали рибки, спалахували в золотистому тумані…

Чому він раніше не бачив цього дзеркала? Він стояв би перед ним вічно… це таке щастя, таке блаженство!

Він плакав, плакав, бо його серце так хотіло ввійти у світ золотистого дзеркала, а воно було дуже далеко — ніби щільна прозора стіна відділила його від цього овалу!

— Повернися, поглянь на мене! — шепотів крізь сльози Дмитро, але щось говорило йому, що він стоїть не з того боку, — хлопчик не може побачити його!

* *