Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

…Вранці Моряк приніс трилітрову банку пива. Ми похмелились. Моряк пішов, я побіг до їдальні за пивом. Потім з кимось пив самогонку коло панського дому. Там і заснув. Серед ночі побачив над собою зірки і здивувався, що вони так погано гріють, бо одежа на мені промокла від роси. Я б не хотів, щоб коло мене зараз сиділа зневажена мною і обпльована дружина. Вона ще дужче роз’ятрила б мені душу, і я міг би вдарити її. Було б добре, якби тут сиділа мама, котра все прощає і все забуває, але й перед нею я почував би велику вину. Перед усіма на світі я був винен, бо всім приносив нещастя.

Жінка:

Сиджу третій день в чужій квартирі, сплю, читаю, іноді вибираюся в місто. Коліжанка приходить з роботи стомлена, швидко йде спати. Час повертатись. Час збирати каміння, кинуте в моє вікно. Що я скажу чоловікові? «Йду від тебе, бо мене вподобав інший. Буду з ним». І він вдарить мене в лице і назве повією. А той інший — чи не привид він, чи не витвір моєї хворобливої фантазії? Що скаже він? Слабка я, ніби довго пробула у воді й вийшла на берег.

Мене чекало вдома щось інше. Чоловік, виснажений пиятикою, сліди якої були всюди, кинувся до мене, як дитина до мами. Цілував руки, просив пробачення. Я не могла видушити з себе жодного слова, бо це було не вперше. Наше життя поверталось час від часу на цей круг пекла, що зветься замиренням. Я вибігла з хати. Була б глибока річка, високий берег, я б кинулась у воду.

Пішла в ліс. Там була галявина з високою травою. Я лягла в ту траву і слухала, як дзижчать комахи. Додому я не могла вертатись. Коли їхала, сподівалась, що чоловіка нема. А він вернувся, затулив сонце своїм великим тілом. Я бажала, щоби він зникнув назавше, щоб ніколи не лежав поруч, не цілував мене, не проникав у мене. Мені добре й самій. Хай не приходить і той інший, котрий не встиг мене змінити і не встиг принести мені зла. Хай плаває щасливо в південних і північних морях, і згадує мене. Я теж буду згадувати про нього і так житиму.

А тепер мушу вставати і вдавати, що нічого не сталося, бо так найрозумніше. Йти в пекло першою, терпляче чекати свого часу.

Все, що трапилося між мною і Моряком, здавалось мені неприступною горою, що виникла за одну ніч. Мушу йти зараз не до його хати, а до своєї. Цей чоловік здатний пустити її з димом, зробити мене й себе вічними блукачами, якими ми, правда, й були. Він заразом знищить Уріж у моєму серці, і воно зійде ностальгією.

…Хата стояла на місці. Я зайшла і почала прибирати. Поставила варити бульбу. Нагодувала чоловіка. Потім прала. Потім пішла на город, де в малиннику був пеньок, і там сховалась. Увечері постелила собі у вітальні і рано погасила світло.

Вранці пішла до лісу по гриби і вернулась опівдні разом з коровами і пастухами. Вони переходили річку вбрід, а я йшла по запилюженому мості. Варила їсти, потім давала лад у паперах. Листи, які назбирались за півроку, склала в мішечок і віднесла на горище.

Моя затята мовчанка мене губила. Я видавала себе, підкреслюючи, що на цей раз трапилося щось незвичайне.

Увечері чоловік прийшов до мене, коли я вже була в ліжку.

— Ти все знаєш?

— Що все?

— Про ту жінку.

— Яку?

— Ту, до якої я хотів піти. З нею все покінчено. Я хочу, щоб ти це знала. Я любив тільки тебе. Я не буду більше пити. Можеш мене зневажати, але не проганяй. Без тебе я вмру під плотом.

— Перший раз чую про якусь жінку, — і тут я вигукнула: — Господи, чи матиму я колись спокій?! Мені не треба від тебе нічого, тільки не бачити тебе, тільки щоб ти не з’являвся мені на очі!

— Ти ж хіба вчора приїхала. Правда, я був з перепою. Чого ж я раптом тобі набрид?

Мені стало страшно. Я безнадійно опустила голову.

— Не бійся, я тебе не буду чіпати. Завтра поїду. Навіть ворог заслужив би більшого милосердя.

Я чула, як він скидав у валізу одежу. Досить було одного слова: «Не їдь», — щоб настало примирення. Я погасила світло, лежала тихо-тихо до ранку. З мене не вийшло хорошої дружини. І не вийде. Житиму якось без нього.

Вже почало сіріти, коли я заснула. Перша моя думка, коли я прокинулась, була піти в спальню. Чоловік спав. Я гірко посміхнулась. Куди він мав їхати? До кого?

І куди мені дітися? Як швидко б усе вирішилось, якби був ще один Уріж.

Потім прийшов Моряк.

— Де твій чоловік?

— Спить.

— Ти йому сказала?

— Що я мала йому сказати?

— Про те, що його кидаєш.

— Ми про це не говорили з тобою.

— Ти ж не хочеш з ним жити?

— Не хочу.

— Тоді я його розбуджу і все скажу. Підемо до мене. Ти що, гадала, що все це іграшки? Втікла від мене. Я приходив, стукав у двері. Потім напився з твоїм чоловіком.

— Пив?

— Він був такий, що ліпше було з ним випити. Ти ж його знаєш.

— Та знаю.

— Не хочеш, щоб я будив, лиши записку. Будеш жити зі мною, а на зиму я найму квартиру в місті. Треба вирішувати: так або ні. Зі мною інакше не може бути.

— Я б не хотіла бути зараз в Урожі.

— То давай поїдемо до мого вуйка. Побудемо зо три дні.

— Добре.

Я боялась, щоб чоловік не прокинувся. Взяла дещо з одежі. У сінях зустрілася з Ольгою.

— Ти знов їдеш? — здивувалась вона.

Моряк вийшов:

— Ми обоє їдемо.

— На закупи? — залепетала сусідка.

— У гості. А потім заберу вашу сусідку до себе. Ви самі казали, що без господині зле.

— Таж тота господиня має чоловіка!

— Вона з ним розходиться.

Всю дорогу в автобусі я продивилась у вікно. Моряк погладив мене по руці, і я здригнулась. То в романах чоловіків міняють, як рукавички. Моя бідна голова не витримувала навального наступу думок. Він же такий самітний і безборонний, як я, цей Моряк, і ставить на карту власну долю.

У Б. ми одразу пішли до Морякового вуйка. Він жив у маленькій двокімнатній квартирі, захаращеній старим мотлохом. Зовні