Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

НВП (начальной воєнной подготовкі). «Стометрівкою», як з’ясувалося згодом, на сленгу київських фарцовщиків називався шматок Хрещатика від магазину «Каштан» (аналог валютної «Берізки») на перетині з бульваром Шевченка і до Центрального гастроному (звідки починалася вулиця Леніна – нині Богдана Хмельницького).

«Ти ж неповнолітній, до того ж приводів до міліції не мав. З гарної родини, отже перший раз пробачать. Але краще не попадатися й у разі чого казати: знати нічого не знаю, просив у дяді жувальну гумку», – напучували мене «старші товариші» перед першим виходом «на панель». Моє завдання – «чіпляти інтерів», тобто закордонних громадян, що їх якимись вітрами задуло до Києва. Розговорившись (англійську я знав непогано), я мав довести наш діалог до фрази: «Вот ебаут чендж?».

Половина респондентів зазвичай відмовлялися, решта ж проковтували наживку, питаючи: «Вот кайнд оф чендж?». «Совієт амі юніформ, спешел сувенірс, флегс, айконс, коінс, олд бук, мегезін енд мені азер». У «жирний» день за чотири години на ту мульку чіплялося до п’яти чоловік, у поганий – один-два. І тоді я вів їх до старших товаришів у дворик на Пушкінській, де вони брали інтерів під свою опіку і влаштовували їм «чендж», міняючи радянську військову форму, ордени-медалі, радянські монети і різний сувенірний крам (ложкі-матрьошкі) на уживані та не дуже – фірмовий одяг, сумки, фотоапарати, плеєри, а інколи й справжню валюту у вигляді американських доларів, німецьких марок та фінських крон. За кожного клієнта я отримував три карбованці.

Отак, десь за два місяці, особливо не переобтяжуючись, працюючи по п’ятницях, суботах та неділях, я віддав увесь борг та й покинув цю справу, бо ледь не потрапив під облаву, що відбулася за півгодини до моєї чергової «зміни». Знайомих хлопців замели усіх разом зі старшими товаришами. Когось відпустили, комусь дали умовний термін, а когось навіть закрили за валютні операції (від восьми років з конфіскацією). Я реально пересцав і покинув свою нетривку кар’єру фарцовщика, збагатившись твердим переконанням, що Радянський Союз програв ЕСТЕТИЧНУ війну західному світу.

Програв на культурологічному, інтелектуальному рівні. Ми слухали західну музику, ми вдягалися у західні шмотки і намагалися читати західних авторів. Йобаний совок завжди заганяв інтелігенцію та вільну думку в підпілля, у концтабір, стріляв, душив, труїв. Завжди апелював до маси та тваринних інстинктів, продукуючи саме таку – плебейську, антиестетичну – традицію.

І лише Штірліц в ССівській формі давав хоч якусь розраду і надію на те, що і совок може виглядати достойно, маскуючись за естетичними напрацюваннями Заходу. Що згодом і довела практика. Адже найлютіші «антифашисти» чомусь не носять обісрані хебешні галіфе чи сукні виробництва «Мосшвєйпром». Натомість воліють вбиратися в Х’юго Босс (який і розробляв моделі ССівської форми) та у сукні від Коко Шанель, звинуваченої в колабораціонізмі.

Що й казати: попи обирають «Майбахи» і «Ролс-ройси», а не «Жигулі» й «Ниви», колишні комсомольці та партійні бонзи відпочивають в Баден-Бадені, а не в Саянах чи Кисловодську, навчаючи дітей по Лондонах, Бостонах та Парижах. Увесь совок виявився тотальною брехнею для бидло-люмпена, як і нинішня путінська Росія – правонаступниця цього трухлявого брехливого монстра. І лише автомат Калашникова – єдине справжнє цивілізаційне досягнення совка, а ще шапка-ушанка, яка прикриває довбешку, напхану салатом олів’є, перемішаним із фантомними болями ампутованих часом досягнень типу: «ми Бєрлін бралі і в космос лєталі!». І ніяк та довбешка не хоче думати, як виробити щось типу айфону чи планшета. А на хуя? Коли можна піти й відібрати або спиздити у сусіда.

Тому конфлікт Росії із Заходом – це, за великим рахунком, естетична війна між засраним ватніком і формою СС, визнаною найстильнішим одностроєм усіх часів і народів. «Кожному своє».

А от кого насправді жаль, так це мільйони страчених і спалених у печах євреїв, які полягли у боротьбі між цими двома полюсами світового естетичного тяжіння.

Пісня п’ята

Взорвали бюста в саду біля обкому

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Взорвали бюста»)

– Наступна наша пісня присвячується бойовим побратимам з товариства «Тризуб» імені Степана Бандери, – продовжує Орест концерт. – Саме вони у 2010 році підірвали бюста Сталіну перед Запорізьким обкомом партії. За мотивами цієї події створено текст пісні, що від самого початку увійшла в наш сталий репертуар. Ба навіть більше: восени 2012-го після виходу в світ першого альбому, до мене підійшла дружина одного з так званих «васильківських терористів», яких ув’язнив режим Януковича за брехливим звинуваченням у підготовці теракту, і сказала: «Ваші пісні підтримують у тюрмі їхній бойовий дух. Пишіть ще». Її слова не те щоб змінили наше ставлення до проекту. Вони вкотре переконали нас у правоті нашої справи. Всім лютим бандерівцям, славним героям тризубівцям, УНА-УНСОвцям, «Патріотам України», футбольним фанам та всім, хто згодом утворив добровольчі батальйони «Правий сектор», «Азов» та інші, присвячується наступний твір. Співається на мотив «Поспєлі вішні в саду у дяді Вані».

Взорвали бюста в саду біля обкому

У Запоріжжі, таки підірвали бюста.

То наші хлопці, патріоти із «Тризуба»,

Падлюці Сталіну ввалили дуста.

ПРИСПІВ.

Ти, Любомирчик, не штовхайся, а ти, Зенку, помовчи,

А нумо, Бодя, подай гранатомет…

Взорвали бюста в саду біля обкому,

І замість Сталіна стоїть тепер намет…

А в тім наметі комуняки знов рішають,

Як їм з бандитів поробить героїв.

На те їм скажем: комуняку – на гілляку

І знов гранатами падлюк накроєм.

ПРИСПІВ.

Замість останнього рядка: «І замість Сталіна стоїть тепер клозет».

А в тім клозеті чи то Гітлер, чи то Путін,

Якесь фашистське чи чекістське рило…

Мочіть в сортірє ту імперськую заразу,

Щоб комуністам нєповадно било.

ПРИСПІВ.

* * *

Аби називатися повноцінним бандерівцем і «націонал-фашистом», маєш насамперед стати українцем. Це аксіома. І не має значення, скільки в тобі російської, польської, єврейської чи німецької крові. Бо українець – це не тільки національність, це стан духу і душі. Адже за часів, коли я свідомо включився у визвольний рух, право бути українцем треба було спершу вибороти, а тоді щодня боронити.

У 1989-му, після армії, я вже не застав тієї країни, котру пам’ятав. За два роки все змінилося. Я вперше – клянуся! – вперше почув у Києві українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися