Читати книгу - "Несказане"

Тож пропозицію від дуже скромного коледжу Мідлвуду вони прийняли з полегшенням. Замість Бостона — глушина в Огайо. Замість медичного вишу — весілля. Зовсім не те, що планувалося.

— Дитина, — повторювала Мерилін Джеймсові, знову й знову. — Наша дитина. Це набагато краще.

Ішов усього лишень третій місяць вагітності — на час весілля ще нічого не було помітно. Вона говорила собі: «Ти можеш повернутися і довчитися той останній рік бакалаврату, коли дитина підросте».

До моменту, коли можливість знову піти вчитися стала б реальною, мало минути майже вісім років, але Мерилін цього ще не знала. Коли вона взяла декретну відпустку на невизначений термін і вийшла з деканату, ще була впевнена: усе, про що мріяла, — медичний виш, лікарська практика, це нове й важливе життя, — завжди напоготові чекатиме на її повернення, як добре натренований пес чекає на господаря. Проте, коли Мерилін сіла біля телефонного столика в холі гуртожитку й почала диктувати операторові міжміського зв’язку номер матері, голос у неї здригався на кожній цифрі. Коли нарешті на лінії почувся мамин голос, вона забула привітатися. Натомість випалила:

— Я виходжу заміж. У червні.

Мама трохи помовчала.

— Хто він?

— Його звуть Джеймс Лі.

— Студент?

Мерилін зашарілася.

— Він якраз закінчує аспірантуру з американської історії. — На мить завагалася й зважилася сказати лише напівправду. — Його з осені хотіли прийняти на роботу в Гарвард.

— То він професор, — материн голос здався ледь настороженим. — Сонечку, я така щаслива за тебе. Не можу дочекатися зустрічі з ним.

Мерилін стало легко-легко. Маму не засмутило, що вона раніше пішла з університету; чого її має це турбувати? Хіба вона не зробила те, на що сподівалася мама, — не зустріла в Гарварді чудового хлопця? Вона читає з папірця: п’ятниця, 13 червня, 11:30, з мировим суддею; потім — обід у «Паркер Хауз».

— Великого святкування не буде. Лише ми, ти, й кілька наших друзів. Батьки Джеймса померли.

— Лі, — уголос розмірковує мати. — Він пов’язаний із кимось, нам відомим?

Мерилін раптом зрозуміла, про що думала її мати. Ішов 1958 рік; їхній шлюб був би порушенням законів у Вірджинії та ще в половині штатів. Навіть у Бостоні вона інколи помічала осуд в очах перехожих. Тепер Мерилін була не такою яскравою білявкою, як у дитинстві, але волосся залишалося достатньо світлим, щоб привернути увагу до контрасту із чорнильно-чорною головою Джеймса в кінотеатрі, на лаві у парку чи біля шинквасу в кафетерії Вальдорфа.

Сходами спускалася зграйка дівчат із Редкліффа; вони зупинилися поряд, очікуючи, поки звільниться телефон, інші юрмилися довкола дзеркала й пудрили носи. Усього тиждень тому одна з них почула про весілля Мерилін і зайшла до неї в кімнату «переконатися, що це правда».

Мерилін, міцно стискаючи слухавку, приклала другу долоню до живота й стишила голос.

— Я не знаю, мамо, — сказала вона. — Чому б тобі самій у нього не спитати при зустрічі?

Так її мати приїхала з Вірджинії. Уперше вона вибралася за межі рідного штату. За кілька годин по Джеймсовій церемонії вручення дипломів, на станції, в очікуванні потягу, яким повинна була прибути мама, Мерилін переконувала себе: вона б усе одно приїхала, навіть якби й знала правду. Мама вийшла на платформу, побачила Мерилін, і на її обличчі промайнула усмішка — мимовільна, горда — й на мить Мерилін собі повірила: «Звісно, вона приїхала б».

Та усмішка була мов спалах блискавки. Материн погляд метнувся від гладкої білявки, яка стояла ліворуч від її доньки, до худого азіата праворуч: вона шукала Джеймса, про якого стільки чула, й не знаходила його. Нарешті мати зрозуміла. До того, як вона потиснула Джеймсові руку, сказала, що дуже, дуже рада знайомству, й дозволила взяти її сумку, минуло кілька секунд.

Вони з Мерилін вечеряли вдвох, і мама не згадувала Джеймса до десерту. Дочка знала, що мати спитає: «Невже ти його кохаєш?» — і заздалегідь накручувала себе. Але мама не поставила цього запитання, вона взагалі не вжила слова «кохання». Натомість взяла шматок торта й пильно глянула на доньку через стіл.

— Ти впевнена, — спитала вона, — що він робить це не заради «зеленої карти»?

Мерилін не змогла поглянути їй в обличчя. Втупилась у материні руки, вкриті плямами, попри рукавички та лосьйон із запахом лимона, на виделку, затиснуту між пальців, на крихти, завислі на зубцях. А коли поглянула, то помітила в матері між брів маленьку зморшку, неначе хтось ножем розрізав їй чоло. Мине багато років, і Ханна помітить на обличчі в матері той самий знак глибокого занепокоєння, хоча й не знатиме, звідки він узявся. Та Мерилін ніколи б не визнала цієї схожості.

— Мамо, він народився в Каліфорнії, — сказала вона, і мати відвела погляд та витерла рота серветкою; на ній залишилися два червоні відбитки.

На ранок того дня, коли мало відбутися їхнє весілля, поки всі чекали в приміщенні суду, мати Мерилін без кінця клацала застібкою сумочки. Вони приїхали майже на годину раніше — побоювалися заторів на дорогах, проблем із паркуванням, запізнення на церемонію до мирового судді. Джеймс надягнув новий костюм і попліскував по нагрудній кишені, крізь темно-синю вовняну тканину, перевіряючи обручки. Через цей його боязкий і нервовий жест Мерилін хотілося поцілувати його просто тут, у всіх на очах. За двадцять п’ять хвилин вона стане його дружиною. А тоді мати підійшла ближче та стиснула лікоть Мерилін мов у лещатах:

— Давай підправимо тобі помаду, — і підштовхнула доньку в бік жіночого туалету.

Мерилін мала знати, що так станеться. Мати цілий ранок висловлювала невдоволення. Тим, що Мерилін купила не білу сукню, а кремову, не схожу на весільну: надто просту, мов «халат санітарки». Мама не розуміла, чому церемонія відбуватиметься не в церкві. Церков поблизу так багато. Їй не подобалася погода в Бостоні — чому це в червні все таке сіре? Ромашки — не весільні квіти, чому не троянди? І для чого так поспішати, навіщо одружуватися зараз, чому не можна трішки зачекати?

Було б легше, якби мати в чомусь їх звинувачувала, якби відразу почала ображати Джеймса, казати, що він малорослий чи занадто бідний, чи нічого не досяг у житті. Але все, що вона повторювала знову й знову: «Так не годиться, Мерилін. Так не має бути». І не пояснювала, що має на увазі під словом так, але це висіло в повітрі.

Мерилін вдала, що все гаразд, і дістала із сумочки помаду.

— Ти передумаєш, — сказала мама. — Ти потім про це пожалкуєш.

Мерилін відкрила помаду й наблизила обличчя до дзеркала. Раптом мати відчайдушно схопила її за плечі. У неї в очах був такий жах, ніби Мерилін бігла вздовж краю прірви.

— Подумай про ваших дітей, — сказала вона. — Де вони житимуть? Ви будете надто вирізнятися з натовпу. Ти жалкуватимеш усе своє життя.

— Перестань! — крикнула Мерилін і вдарила кулаком по краю рукомийника. — Мамо, це моє життя. Моє.

Вона вирвалася з материних рук — помада відлетіла й упала на викладену плиткою підлогу. У матері на рукаві залишився довгий червоний слід. Мерилін