Читати книгу - "Італійські черевики"

Я чув, як Янсон дихав у слухавку.

— Коли? — врешті запитав він.

— Завтра пошти немає. Ти міг би бути тут о десятій?

Гаррієт лежачи відпочивала більшу частину дня, тоді як я готувався до подорожі. Я не був певен, що вона витримає таке навантаження. Хоча це вже не моя проблема. Я мусив лише виконати свою обіцянку, нічого більше. Я розморозив шмат зайчатини й поставив його в духовку, щоби приготувати на вечерю. Бабуся вклала до кулінарної книги написаний рукою рецепт приготування зайчатини. Раніше я з успіхом прислухався до вказівок у її рецептах, тож і цього разу все вдалось. Під час вечері в Гаррієт блищали очі. Я зрозумів, що то з її кімнати подзенькували не баночки з ліками, а пляшки з міцними напоями та вином. Гаррієт таємно пила у своїй кімнаті. Я відкусив шмат заячого м’яса і думав, що подорож до замерзлого лісового озерця могла завдати мені більше клопоту, ніж я собі уявляв.

Зайчатина була смачна. Я кинув рештки печені котові з псом. Вони звикли ділитися їжею, навіть не дряпнувши один одного. Часом я сприймаю їх як стару пару, майже як дідуся з бабусею.

Я сказав, що Янсон приїде завтра, і дав їй ключі від машини, пояснивши, яка вона з вигляду і де стоїть. У ній вона могла дочекатись, поки я пішки перейду кригу.

Вона взяла ключі й поклала їх у торбинку. Раптом вона запитала, чи мені ніколи не бракувало її за всі ті роки.

— Авжеж, — сказав я. — Мені тебе бракувало. Але туга мене лише засмучує. Вона мене лякає.

Вона нічого більше не питала, а зникла в кімнаті, і як повернулась, то її очі блищали ще дужче. Ми дуже мало розмовляли того вечора. Мені здається, ми обоє боялися зіпсувати нашу спільну подорож. Окрім того, нам завжди було легко мовчати вдвох.

Ми дивилися фільм про людей, що померли від переїдання. По закінченні фільму ми його не обговорювали. Але я певен, що в нас склалось однакове враження. Це був поганий фільм.

Вночі я спав неспокійно. Я намагався уявити все, що в цій поїздці могло статись не так, як заплановано. Водночас я сумнівався, чи Гаррієт сказала всю правду. Мене чимдалі сильніше муляло відчуття, що насправді в неї була інша мета, інша причина розшукати мене після всіх цих років.

Перш ніж мені врешті-решт удалося заснути, я вирішив бути обережним. Звичайно ж, я не міг передбачити всього, що могло зі мною трапитись. Я лише хотів бути напоготові. Неспокій, що вселився в мене, застерігав мене своїм глухим голосом.

6

Коли ми вирушали в дорогу, надворі був прозорий безвітряний ранок, Янсон прибув учасно на своєму гідрокоптері. Він завантажив ходунці, а тоді ми допомогли Гаррієт протиснутись за Янсоновою широкою спиною. Я нічого не сказав йому про те, що теж вирушав у дорогу. Коли він прибуде наступного разу і не побачить мене на пірсі, то підніметься до хатини. Може, він вирішить, що я помер? Я написав записку зі словами «Я живий» і причепив її на вхідних дверях.

Гідрокоптер зник за мисом. Щоб не послизнутись на кризі, я начепив на свої черевики старі скоби для виловлювання тюленів.

Мій наплічник важив дев’ять кілограмів. Я перевірив вагу на бабусиних старих терезах у ванній. Я йшов швидко, але так, щоб не пітніти. Мене завжди охоплює страх, коли я йду по вкритих кригою морських глибинах. Відразу за крайнім східним мисом архіпелагу лежить морська ущелина, що називається Лєрсенкан. У найглибшій точці вона сягає 56 метрів. Це наче стояти на крихкому даху високо понад прірвою.

Я примружився, бо сонце кололо очі, відбиваючись від льоду. Здалеку я побачив кількох людей на ковзанах для дальнього бігу. Вони рухались у напрямку крайніх островів. Крім них більше нікого на кризі не було. Взимку архіпелаг перетворюється на пустелю. Порожній світ із поодинокими караванами ковзанярів. Або такими кочівниками, як я. І більше нікого.

Коли я ступив на сушу неподалік старого рибальського порту, який майже ніхто не використовує, Гаррієт уже чекала в моїй машині. Я поклав ходунці в багажник і сів за кермо.

— Дякую, — промовила Гаррієт. — Дякую, що дотримуєшся свого слова.

Вона рвучко погладила мою руку. Я завів мотор, і ми розпочали довгу подорож на північ.

Поїздка почалася невдало.

Через два кілометри на дорозі вигулькнув лось. Так, ніби він чекав за кулісами і оце саме вийшов на сцену. Я різко загальмував і ледве уник удару об тяжку тушу. Машина покотилась по слизькій дорозі, я втратив керування, і ми вгрузли в сніговій кучугурі на узбіччі дороги. Все відбулось дуже швидко, я закричав, а Гаррієт не видала ні звуку. Ми сиділи мовчки. Лось великими кроками помчав до густого лісу.

— Я їхав повільно, — спроквола проказав я, абсолютно даремно намагаючись перепросити. Ніби то з моєї вини лось вичікував нас на краю лісу.

— Нічого ж страшного не сталося, — відповіла Гаррієт.

Я поглянув на неї. Може, раптова поява лосів на дорозі перестає лякати, якщо ти маєш невдовзі померти?

Машина застрягла. Я витяг лопату, відкинув сніг довкола передніх коліс, наламав ялинового гілля і кинув його на дорогу. Машина рвучко подалась назад, і ми змогли їхати далі. Моє серце калатало. Люди, якщо вони не смертельно хворі, бояться лосів.

Приблизно через десять кілометрів я відчув, що машину заносить уліво. Я зупинився на узбіччі і вийшов. Переднє колесо було пробите. Мені спало на думку, що гірше ця подорож початись не могла. Це жахливе відчуття, коли мусиш стояти на колінах, відкручувати шурупи і мати справу з брудними шинами. Вимогливість хірурга щодо операційної чистоти і досі переслідує мене.

Я геть спітнів, коли врешті поміняв шину. А ще я лютився. Мені ніколи не знайти того озера. Гаррієт упаде в колапс, і в її оточенні напевно знайдеться хтось, хто звинуватить мене у безвідповідальності, я ж вирушив у таку дорогу з тяжкохворою людиною.

Ми продовжили нашу подорож.

Дорога була слизькою, а кучугури снігу обабіч високими. По дорозі нам зустрілись кілька вантажівок і старе «вольво-амазон» на узбіччі, з якого саме виходив чоловік зі своїм псом. Гаррієт мовчала. Вона дивилась у свою бічну шибу.

Я занурився в