Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Зазначимо, що вірменський науковець В. Васконян знайшов свого часу копію грамоти князя Федора Дмитровича про запрошення вірменів на Русь.

«Дату XIII ст. (цієї грамоти. — В.Б.) опосередковано підтверджує опублікований О. Гаркавцем вірменський документ 1620 р.» [147, с. 41].

Ось документ, наведений доктором історичних наук Олександром Миколайовичем Гаркавцем, моїм добрим знайомим по Казахстану: «я, неправедний священик Агоп, син архієпископа Крікора й онук архієпископа Ованеса, написав цю Четью Мінею… Бо має бути відомо, що з давніх часів ми… прагнули мати Четью Мінею нового зразка, оскільки вже більше чи менше 300 років, як вірмени оселилися в місті Кам’янці…» [147, с. 41].

Шановна пані професорка Ольга Пламеницька зробила багато цікавих висновків щодо існування Пониззя та Кам’янця в роках після золотоординської навали 1240–1241 років. Мене зацікавив ось такий: «Пониззя зберегло свій особливий статус і за часів князювання Данила, і пізніше. На нашу думку, Пониззя як окрема територіальна одиниця набуло прав федеральної одиниці Галицько-Волинського князівства та певної державної (не лише територіальної) цілісності саме в ординський період історії… Корінним населенням на Пониззі були православні русини (тогочасна самоназва українців). (Татари. — В.Б.),.. які відзначалися релігійною толерантністю, надали Пониззю можливість відносно вільного розвитку» [147, с. 40].

Як все це узгоджується з існуванням князівської династії Данила Галицького?

Український професор Леонід Войтович уже давно довів, що династія князів Острозьких є прямими спадкоємцями князів роду Данила Галицького. Аби не переписувати хід української історичної науки та не дратувати старих вимираючих радянських ортодоксів, він повів лінію нащадків князівського роду Острозьких від сина Данила Галицького — Романа, залишивши відкритим питання нащадків — прямих спадкоємців династії — синів князя Юрія Львовича від другої дружини, повіривши радянській історичній науці, що четверо його дітей були саме від неї. Насправді — це діти таки від першої дружини. Коли ж вона померла, онуку князя Данила було 30–31 рік. Не більше!

Зазначимо також: хоча історична наука фіксує смерть князя Юрія Львовича 1308 роком та, видаючи у С.-Петербурзі 1887 року працю «Холмская Русь», П.Н. Батюшков навів герб князя Юрія Львовича, де в центрі його вказаний 1313 рік. Тобто князь Юрій Львович правив у Галицько-Волинському князівстві у 1313 році. Це була позиція не особисто П.Н. Батюшкова, а радше, у ті роки, — позиція Російської імперії, бо видання П.Н. Батюшкова пройшло жорстку цензуру і «с Высочайшего соизволения издано при Министерстве внутренних дел». Московити багато що знають, та приховують досі. Отож, навколо князя Юрія Львовича імперія запустила багато «доважків брехні».

Пам’ятаймо цю істину!

У князя Юрія Львовича були напрочуд добрі відносини з ханом Золотої Орди Тохтою. Є всі підстави вважати, що саме він очолював руські (українські) військові сили, які надавали допомогу ханові Тохті 1300 року в протистоянні з ханом Ногаєм.

Саме руський (український) воїн, за свідченням арабських істориків, у зимовому протистоянні 1300 року відрубав голову Ногаю, «принес её к царю Токте и сказал ему: «вот голова Ногая» [3, с. 114].

Навіщо автор навів цей епізод?

Справа в тому, що Подільська земля (Пониззя), після того як 1255 року «отаман Милій» підпорядкував її Золотій Орді, мала справи насамперед із улусом Бувала (Мовала), володарем якого 1300 року був хан Ногай. Тому не дивно, що Великий князь Галицько-Волинської держави Юрій Львович попросив у хана Тохти передовсім старе володіння свого роду — Пониззя.

І позаяк Тохта, знищивши Ногая та його рід, переселив усе татарське населення до свого улусу в межиріччя Волги і Дону, то, зрозуміло, як молодший син Великого князя Юрія Львовича — Дмитро Юрійович, котрому на той час було близько 10 років, згодом, десь у 1306–1307 роках, з’явився на Кам’янецькому княжому удільному столі. Але татари даремно нічим не поступалися. Тому хан Тохта запропонував Великому князю Юрію на Київське удільне князівство свою людину — Івана-Володимира із роду Путивльських князів.

3. Каталаунська битва

Каталаунська битва відбулася 451 року і має назву «битва народів», «найграндіозніша з усіх у стародавньому та середньовічному світі, де з обох боків брало участь до 500 тис. вояків». Між собою зійшлися римляни, везеготи (вестготи) й інші народи Європи (з одного боку) та гуни й остготи (остгети) — з другого. Цю баталію описав Йордан. Ось невеликий витяг:

«В цій знаменитій битві наймогутніших племен загинуло, як розповідають, з обох боків 165 тисяч осіб, не рахуючи 15 тисяч гепідів та франків. Ці раніше, ніж вороги, зійшлися в головній битві, схопилися вночі і перекололи один одного у сутичці — франки на боці римлян, гепіди на боці гунів» [141, с. 214].

Гуни у битві на Каталаунських полях.

А. Невіль. Малюнок до «Популярної історії Франції»

Хотілось би звернути увагу читачів ось на яку дилему. Більшість істориків світу подають Каталаунську битву, як битву прийшлих у Європу диких, азійських гунських племен, що мали на меті поневолювати та винищувати культурні, осілі європейські народи. Тому везегот Йордан подав матеріал у проримському потрактуванні; де тільки міг, зливав бруд і негатив на гунів та їхнього полководця Аттила (Гатила). І хоча римляни з союзниками програли битву, та Йордан і європейські історики трактують Каталаунську битву, як поразку гунів та Гатила. І це сприймається світом як правда і позитив: добро перемогло зло.

Коли ж ми визнаємо, що давні гуни були пращурами праукраїнців, то, звичайно, потрібно усім переосмислювати як сучасну, так і давню історію. Зрозуміло, що наші предки не були «святими», але, слід визнати, що Траянові вали на півдні української землі будувалися для захисту та оборони. То хто на кого перший нападав, варто принципово розібратись. Ось чому сучасні історики так неохоче йдуть на переосмислення давніх подій.

Та, як говорить українське прислів’я, вода камінь точить. Тож працюймо! Наперед прошу в читачів вибачення, можливо, за надмірне цитування. Просто хочу бути якомога об’єктивнішим.

«Метода ведення відкритого бою європейськими гунами із сильним противником яскраво проявилася в Каталаунській битві народів 451 р., описаній Йорданом. Вона полягала в тому, щоб нав’язати супернику і змусити його вести