read-books.club » Сучасна проза » Лицар з Кульчиць 📚 - Українською

Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лицар з Кульчиць" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 11 12 13 ... 55
Перейти на сторінку:
залишилися на подвір’ї – така сила народу зібралася тут. Юркові та іншим кульчичанам вдалося пробитися всередину, вони стали так, аби їм було усе добре видно.

На морозному повітрі лунко вдарили церковні дзвони – Благовіст.

Із Царських врат вийшов старенький священик, одягнений у ризи срібного кольору. Почалася утреня, а за нею мала відбутися божественна літургія. Людей ставало дедалі більше й більше, однак ніхто не нарікав, православні тулилися одне до одного, аби почути священика та церковний хор. Церква наповнилася гарним настроєм, тихою радістю й веселістю.

Давно Юрко уже тут не був, але, щойно опинившись у церкві, відразу згадав чудово розписаний іконостас. Праворуч від Царських врат був образ Спасителя, а ліворуч – ікона Богоматері. На бокових дверях, дияконських, зоображені перші диякони Стефан і Филип. Юрій підвів очі: зверху, з-під самого купола, на нього лагідно дивився Христос Пантократор.

Утреня проминула швидко. Старенький священик звів руки догори, возгласив:

– Слава Тобі, показавшому нам світ!

Хор гучно заспівав велике славослов’я.

– Слава у вишніх Богу…

Кульчицький підспівував хору, дякуючи Богу за денне світло і за дарування духовного Світла, тобто Христа Спасителя, який просвітив людей своїм ученням – світлом істини.

Після святкової літургії народ вийшов на свіже морозне повітря. Мало хто відразу побіг до хати – більшість людей зібралися на площі перед ратушею. Народ весело гудів, віталися одні з одними, чоломкалися. Юрко зустрів тут багато своїх давніх знайомих, приятелів. Святковий настрій витав над людьми, добрий дух Різдва розійшовся площею.

Крім православних, сюди вже почали сходитися й поляки-католики. Вони також заполонили собою площу – почулася польська мова, вигуки, сміх.

Юрій крокував собі в натовпі, виглядаючи, чи не побачить тута ще кого. Раптом погляд його впав на молодого драгуна, що спацерував разом з гарною дівчиною. Кульчицький почав пригадувати, де міг раніше бачити того парубка – дуже знайоме лице. Навряд чи це був шляхтич. Справді, згадав: та це ж молодий господар із Радлович!

Коли Юрко почав парубкувати, його батьки думали, що вечорами їхній син їздить верхи тільки на шляхетські села. Вони помилялися. Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карі очі та чорні брови. А радлівські дівчата, хоч і не були шляхтянками, зате гарні, мов чарівниці. А хлопці які! Хто зі шляхтичів мав забагато здоров’я чи кого тиснули зуби – ішов до Радлович. В одній із численних отаких парубоцьких пригод і зустрілися колись Юрій Кульчицький і Миколай Бакалець.

– Здоров, пляцку!

Миколай обернувся від своєї дівчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лиці заграла посмішка.

– Здоров, макогоне!

Юрко підійшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем. Миколай зняв шапку зі своєї голови та кинув щосили об землю – завше так робив, коли його переповнювали почуття.

– Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фіца.

Вони потисли один одному руки.

– Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гості? – спитав драгун.

– Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаєш. Гарна ж у тебе дівчина!

– Маринею називається, родом з П’янович. Така ж напівсирота, як і я. Мусить по чужих кутах тулитися, покоївкою у вельможних панів служить. Та нічого, невдовзі я її заберу звідси: я щойно з походу повернувся.

– Якого походу?

– Так відслужив я свою службу королеві і панам – час тепер за своє гніздо подумати.

– І добре!

– А хіба що, ми за Богом каміння кидали? Драгуни ми тепер. Побачиш, пане Юрку, як заживемо, круца-фіца. Хату свою поставлю, коня куплю.

Раптом він заспівав – знав отих співанок своїх безліч, а голос мав просто божественний.

Штири коні маю, ше си штири куплю,

Я сі шляхтичови з дороги не вступлю!

Юрко посміхнувся:

– А ти все співаєш. Молодець.

– А що мені ще робити? – сказав Миколай і знову заспівав:

А я хлопець з-під Самбора,

Тато вмер, а мама хвора —

Гуляю, співаю, як холєра!

Юрко засміявся:

– Щастя тобі, Миколаю. Пильнуй свою дівчину: дуже вже гарна твоя Мариня.

– І тобі здоров’я, пане шляхтичу.

Вони саме мали попрощатися, як раптом надійшов гурт польських шляхтичів. Вони грубо відштовхнули Юрія і навіть не збиралися вибачатися – пішли далі. Це була образа.

– Гей, панове, вам треба більше вважати!

Один із поляків обернувся. Інші також зупинилися. Пан зміряв Юрія поглядом, оцінивши статуру та одяг. Зрозумівши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобрової шапки.

– Перепрошую пана.

Тим часом його приятелі стали витріщатися на Мариню.

– Глянь, яка слічна панна.

– Яка ж то панна – проста хлопка. У нашого пана судді покоївкою служить, – заперечив інший. – Наш пан суддя є дуже добрий: відпускає дівчину до церкви кожної неділі.

– То до церкви, а не до бахура! – третій кивнув у бік Миколая, а тоді, вишкірившись, продовжив: – Розказували, що декотрі покоївки крадуть із панського столу котлетки і носять у панчохах своєму бахуру голодному.

Пани заулюлюкали:

– Ану ж бо, дівко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру від котлєток.

Від такого нахабства Миколай почервонів, Юрій поблід, пани ж розреготалися. Кульчицький краєм ока поглянув на Миколая, поплескав по плечі, заспокоюючи.

– Облиш. До ката підеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тоді ступив крок уперед, ставши поміж шляхтичами і своїми друзями.

– Даремно ви, панове, ображаєте невинну дівчину.

– А хто її ображеє? Хіба ж вельможному пану заборонено пожартувати зі свого хлопа чи покоївки? – відповів за всіх той самий, що штовхнув Юрія.

– Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберігати і захищати підданих. Не ображати! – стояв на своєму Кульчицький.

Пан поклав руку на свою шаблю, підкрутив вус.

– Я, Ігнатій Коналінський, гербу «Рілля», є шляхтичем з діда-прадіда. Мої права шляхетські – шаблею писані.

Юрій мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вічі. Ліва рука мимоволі почала намацувати шаблю при боці, однак він раптом згадав, що батько повідбирав у них зброю.

До Коналінського підійшов один з його товаришів, поплескав по плечі, а до Кульчицького мовив:

– Ми б іще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спішно.

– І нам вже час, пане Юрію, – раптом сказала ззаду Мариня.

Пани розвернулися й пішли.

– От чого я хочу піти на Січ! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумів його з півслова. Мариня теж:

– Обиш його, Микольцю. Не треба. Ті пани – вони всі такі.

– Так би зараз гахнув йому кулаком межи очі! – продовжив свою гнівну тираду Миколай. – Розвелося панів! Шляхта!

1 ... 11 12 13 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицар з Кульчиць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лицар з Кульчиць"