Читати книгу - "Як течія річки"

«Якщо маю дара пророчого, і знаю всі таємниці, і маю всіляке пізнання і віру, аж так, що можу навіть гори пересувати, а любови не маю, – то я ніщо».

Павло не ухилився від цієї проблеми; навпаки, він порівняв Віру з Любов’ю. І дійшов висновку:

«…але любов з-поміж них найбільша».

Матвій дає нам класичний опис Страшного суду: Син Людський сидить на троні й відокремлює, як пастух, козлят від овець.

Отже, найважливішим запитанням людського створіння не буде: «Як я жив?»

Воно муситиме запитати себе: «Як я любив?».

Кінцевим тестом випробування в пошуку Спасіння буде Любов. Не братиметься до уваги, що ми робили, у що вірили, чого досягли.

Ніщо з цього не буде нам зараховано. Нам буде зарахований наш спосіб любити ближнього.

Про помилки, яких ми наробили, не буде навіть згадано. Нас судитимуть за те добро, якого ми натворили. Бо відокремити себе від Любові означає піти проти Духа Божого, це доводить, що ми ніколи Його не знали, що Він любив нас даремно, що Його Син помер марно.

Таким чином наш Мануел здобув спасіння у хвилину смерті, бо попри те, що він ніколи не замислювався над сенсом свого життя, він умів любити, годувати родину й робити з гідністю все, що робив. Проте, хоч кінець для нього став щасливим, решта його днів, прожитих на землі, була дуже складною.

Я хочу тут повторити фразу, яку почув від Шимона Переса на Світовому форумі в Давосі: «Й оптиміст, і песиміст помирають. Але ці двоє користуються життям дуже неоднаково».

Виступ у Мельбурні

Я брав участь у дуже важливому Фестивалі письменників. О десятій годині ранку зала була вже повна. У мене мав узяти інтерв’ю місцевий письменник Джон Фелтон.

Я вийшов на сцену зі звичною для мене тривогою в серці. Фелтон мене відрекомендував і почав ставити мені запитання. Перш ніж я встигав обміркувати відповідь, він уривав мене й ставив нове запитання. Коли я встиг відповісти на одне з них, він зазначив, що «моя відповідь не досить очевидна». Через п’ять хвилин публіка стала виявляти невдоволення – усі помітили якийсь негаразд у цій розмові. Тоді я згадав про Конфуція і зробив єдино можливу річ.

– Вам подобається те, що я пишу? – запитав я.

– Я не бачу зв’язку, – відповів він. – Я беру у вас інтерв’ю, а не ви в мене.

– Зв’язок існує, – відповів я. – Ви не дозволяєте мені сформулювати думку. Конфуцій сказав: «Завжди, коли можливо, говоріть зрозуміло». Прислухаймося до цієї поради й говорімо зрозуміло: вам подобається те, що я пишу?

– Ні, не подобається. Я прочитав лише дві ваші книжки, й мені стало гидко.

– Окей. З цього ми зможемо робити якісь висновки.

Тепер поле розмови було визначене. Публіка розслабилася, середовище наелектризувалося, інтерв’ю перетворилося на справжні дебати, й усі – зокрема й Фелтон – були задоволені результатом.

Піаніст у торговельному центрі

Я неуважно прогулююся торговельним центром у супроводі своєї подруги-скрипальки. Урсула народилася в Угорщині, а тепер є провідною солісткою двох відомих міжнародних філармоній. Несподівано вона вхопила мене за лікоть.

– Послухай!

Слухаю. Чую голоси дорослих, крики дітей, звуки телевізорів, увімкнених у крамницях побутової техніки, човгання черевиків на кам’яній підлозі, й музику, яка лунає в усіх торговельних центрах світу.

– Хіба ж не чудово?

Я відповідаю, що не почув нічого чудового чи позанормального.

– Фортепіано! – каже вона дивлячись на мене з розчарованим виглядом. – Піаніст чудовий!

– Це, мабуть, запис.

– Не говори дурниць.

Коли я дослухався уважніше, то зрозумів, що це музика в живому виконанні. Звучала соната Шопена, й коли я спромігся зосередити увагу, то ноти заглушили весь гамір, який нас оточував. Ми йшли коридорами, де було повно людей, крамниць і вітрин, наповнених речами, котрі, як оголошувала реклама, доступні всім людям, крім мене й вас. Ми вийшли на майданчик, де можна було чогось попоїсти. Люди там обідали, розмовляли, сперечалися, читали газети, а ще мали розвагу – торговельні центри полюбляють надавати своїм відвідувачам різні розваги.

Тут було фортепіано з піаністом.

Він зіграв ще дві сонати Шопена, а потім Шуберта, Моцарта. Йому було близько тридцятьох років. Дошка, прилаштована на краю маленької сцени, пояснювала, що це знаменитий музикант із Грузії, однієї з колишніх совєтських республік. Певно, він шукав роботу, стукав у зачинені двері, а коли його опанував розпач, змирився й тепер грає тут.

Але я не певен, що він перебував тут: його погляд блукав у магічному світі, де утворювалася ця музика, його руки передавали любов, душу, ентузіазм, те найкраще, що в ньому було, його роки навчання, творчості, наполегливої праці.

Але він, либонь, не розумів, що ніхто, абсолютно ніхто не прийшов сюди для того, аби послухати його, а лиш для того, щоб купити якісь речі, поїсти, розважитися, роздивитися вітрини, зустрітися з друзями. Якесь подружжя зупинилося біля нас: вони базікали, не стишуючи голосу, і пройшли далі. Піаніст цього не бачив – він досі розмовляв з янголами Моцарта. Він також не побачив, що біля нього стояли чоловік і жінка, талановита скрипалька, яка слухала його зі слізьми на очах.

Мені пригадалася каплиця, куди я одного разу випадково потрапив й побачив там дівчину, яка грала для Бога; але вона перебувала в каплиці, і її гра мала сенс. У цьому випадку ніхто його не слухав, можливо, навіть сам Бог.

Ні, це брехня. Бог його слухав. Бог перебував у душі та в руках цього чоловіка, бо він віддавав найкраще, що в ньому було, не вимагаючи ані якоїсь компенсації, ані грошей. Він грав так, ніби перебував у театрі «Ла Скала» в Мілані або в Паризькій опері. Він грав, бо це була його доля, його радість, його резон жити.

Мене опанувало почуття глибокої поваги. Я глибоко шанував чоловіка, який нагадав мені найважливішу науку: ти повинен здійснити свою Персональну Легенду – а потім можеш відійти. І не має значення, чи інші тебе підтримують, критикують, нехтують, терплять – ти це робиш, бо такою є твоя доля на землі, й джерело будь-якої радості.

Піаніст зіграв ще одну п’єсу Моцарта, й уперше помітив нашу присутність. Він привітав нас, чемно нахиливши голову, ми відповіли йому тим самим. Але він відразу повернувся до свого Раю, і краще було залишити його там, не порушивши нічим, навіть нашими боязкими оплесками, тишу світу, що оточувала його. Він слугував прикладом для всіх нас.