Читати книгу - "Ось відкрита долоня"

Вона ледве стримувала сміх, кусала собі нижню губу, аби не розсміятися. Біла довга сукня з чорним атласним пояском, капелюшок, жива квітка над чолом.

– Проведіть мене до межі зони. Можете? Вас це не надто обтяжить? У нас тут, розумієте, ще й квест із друзями. Я маю дійти майже до короля Данила… Неодмінно в супроводі дивака, тобто особливого з вигляду чоловіка, нестандартного. – Вона кинула погляд на його джинси та вітрівку. – Такого, як ви. Не ображаєтеся?

– Квест? – перепитав Марко.

– Ну квест… – протягло мовила дівчина в нетерпінні. – Стара забута гра. У неї вже років двадцять мало хто грає. А ми от захопилися. Це моє чергове завдання, бачите, у записці? Усе має бути по-старому: папір, кілька слів, написаних від руки. Такі правила. Я щойно цю записку отримала. Тепер самій не можна пересуватися, лише… з диваком. А наступна записка чекає на Галицькій, на порозі кравецької майстерні, неподалік від пам’ятника Данилу Галицькому. Поможіть, прошу…

Марко мовчав, бо надто багато хотів запитати. Що ж це все значить?

– Виведіть мене із зони, – напосідала дівчина, навіть за рукав його смикнула. – Час пішов.

Марко узяв руку дівчини, заклав собі за лікоть, і вони вийшли удвох зі свого сховку.

– Туди! – Дівчина кивнула, вони рушили за двома огрядними панями в капелюхах із павичим пір’ям, обігнали їхній неквапний хід.

– Зйомки? – нейтральним голосом поцікавився Марко.

– Можливо, – охоче підтакнула дівчина. – Сьогодні тринадцятий рік. Усі в системі, окрім вас. – Вона усміхнулася. – Наплутали щось?

Марко зирнув на неї спідлоба.

– Я не знаю про систему, – відповів. – Що це таке?

– Ви приїжджий?.. Невже не чули про систему? «Жива історія»! Береться один день з минулого, так? І той, хто в системі, може відчути на собі, як воно все було насправді, проживає годину або добу в минулому, хто як забажає. Хіба не чули? Наступної суботи буде… стривайте… це буде день із шістдесятих років. Уявляєте? Візочки з газировкою з малиновим сиропом, твіст і шейк, сукні-трапеції, краватки-оселедці… Щось там із модних страв того періоду, олів’є чи що… Шоколадні цукерки «Спартак»… Інша епоха, інше вбрання, інша музика…

– То це трюк для туристів? – Марко нарешті отримав підтвердження своїм підозрам.

– Можна й так сказати. Теж гра. Для великої кількості людей. Усі за тим сюди і їдуть, щоб потрапити у «Живу історію».

– А у вас гра у грі? Ваш квест, маю на увазі. Зрозуміло… А вбрання? Старі трамваї? Вози, авто, будинки… Як усе це робиться?

– Ви з дуба впали? – Дівчина розсміялася від душі. Вона сприйняла запитання Марка як влучний дотеп. – Програма! Кажу ж – програма запускається. Р-раз – і ви в системі, набуваєте вигляду відповідно до обраної епохи. І місто виглядає відповідно. За тим самим принципом перевтілюється все навколо. Але лише в зоні, тобто в центрі міста. Усе штучне, несправжнє. Бам-бам-бам – вдарить годинник опівночі – і карета перетвориться на гарбуза.

– Але ж я залишився у своєму одязі.

– Із вами трапився збій. Таке буває. Щось ви неправильно зробили, і от усі в тринадцятому році, а ви ні, хоча й у системі.

– Я теж у тринадцятому, – сказав Марко. – Хоча, знаєте, в один момент сипонуло по шкірі: а раптом я й справді в минулому?

– Зараз? Та ні, не хвилюйтеся. Насправді ми всі й далі у тридцять першому році. Хоча ваші джинси й курточка справді, знаєте, дуже дивні, наче у шафі пролежали років двадцять…

– Де ми? – зупинився Марко.

– Оце тепер? На вулиці Галицькій, проминаємо каплицю Боїмів. Бували тут раніше?

– Ви сказали – ми в тридцять першому році?

– Ну так. А де ми маємо бути?

– У дві тисячі тридцять першому році? – Марко розвернувся всім тілом, не зводячи погляду з обличчя супутниці.

– Так, – обережно погодилася дівчина, а тоді, ніяковіючи, зронила, налякавшись: – Дякую. Тут я вже сама. Приємного перебування у Львові!

До них уже наближався грубенький чоловічок, вийшов просто з крамниці, у вітрині якої були виставлені манекени з жіночим одягом. На шиї чоловіка погойдувався кравецький метр. Він подав дівчині шматок паперу та олівець, вона щось швидко написала на ньому й повернула йому. Він теж тицьнув їй у долоню згорнутий папірець, підморгнув Маркові, обтерши спітнілу лисину: чудова погода, авжеж?

– Стривайте, – сказав Марко. – Тепер ви мені допоможіть. До чого тут тридцять перший рік?

– Бо зараз тридцять перший рік, – повторила дівчина з терплячими учительськими інтонаціями в голосі, наче зверталася до неуважного учня. – Ви у Львові. Берете участь у «Живій історії». У цій грі сьогодні липневий день тисяча дев’ятсот тринадцятого року.

Дівчина усміхалася, наче підбадьорювала нового знайомця, але її усмішка поступово згасла. Бо ж було очевидно, що чоловік не жартував, вираз його обличчя свідчив про те, що він щиро заскочений почутим.

– Слухайте… – Дівчина торкнулася його плеча. – А ви в якому році живете, як ви думаєте?

– Дві тисячі тринадцятому.

– Ні, – м’яко заперечила дівчина, – цього не може бути.

– То що ж я, з глузду з’їхав? Я, звісно, утомився, але не аж так. У мене проблеми на роботі… і в особистому житті. Я приїхав до Львова, щоб перевести дух, перезарядити батарейки. Кави випити… Картатий плед і все таке, як каже моя дівчина. І щоб був дощ і лискуча бруківка… Ну все, як має бути. А тут у вас чортзна-що робиться…

– Слухайте… Я ж таке оповідання колись читала. Про чоловіка, що приїхав до Львова з такими думками, із такими проблемами, як у вас. А тут на нього чекав повний сюр, тобто сюрприз. Я вже не пам’ятаю, що там далі й чим закінчилося… Назву лише пам’ятаю: «Імовірність дощу нуль відсотків». Він на дощ сподівався, той чоловік! Усе мало бути за певною схемою. Він чекав одне, а отримав щось геть несподіване.

Марко витяг із кишені айфон. Жодної цяточки зони. Лише тоді очі дівчини зробилися круглими від здивування, лише тоді вона повірила цьому дивакові. Айфон переконав у тому, що чоловік каже правду. Він справді був людиною з минулого. Людиною з айфоном.

Але Марко їй не повірив. Він гукнув якогось жевжика з вихлястою ходою, вузькими вусиками під носом та намащеним лискучим чубом:

– Шановний! Який сьогодні день?

– Преподобних Томи та Акакія, – озвався перехожий, зупиняючися.

– А дата яка? Місяць? Рік?

Жевжик присвиснув:

– Та ж двадцяте липня тринадцятого року, пане.

– Тринадцятого?

– Тринадцятого року. Було зранку, а зараз, може, і ні, – засміявся молодик.

– Гаразд, нехай так. Що має статися наступного року? Ви ж маєте знати! Що станеться наступного року? Чотирнадцятого? Війна? – Він напосідав